Живчик кивнув головою, але промовчав. Можливо, їхній провідник ходу таки притишив. Але вони із Професором пленталися так болісно-повільно, що цього не завважили.
Мандрівка оберталася на один нескінченний кошмар. Кожний вершок видавався милею, кожна секунда розтягувалася в годину.
— О Небо! — застогнав Професор. — Скільки ще нам іти? Боюсь, я більше не витримаю!
— Скоро ви будете, як нова копійка, — запевнив його Живчик, озираючись через плече, щоб перевірити, чи не загубилися, бува, Дозорець і Камінний Штурман. — Уже мабуть, недалеко. — Відтак він скерував погляд уперед — і аж отерп із жаху.
— Що там таке? — запитав Професор, широко розплющуючи очі.
— Скрид, — пролепетав Живчик, відчепивши вільною рукою далекогляд і несамовито водячи ним по обрію. — Його катма!
Професор Світлознавства, примруживши очі, вдивлявся у далеч.
— Він же попереджував: тут таке не дивина, — нагадав він.
— Я знаю, але…
— Ходімо вже, — урвав Професор. — Я старий і караюся лютим болем. Мені не гріх хнюпити носа. Але тобі, Живчику зась! Усе твоє майбутнє попереду.
Живчик похмуро зирнув уперед.
— Грязь, — пробуркотів він. — Ось що я бачу в себе попереду. Ах, професоре. Якби я послухався свого батька, цього всього не було б. Так ні ж бо! Я не зволився вчинити, як мені сказано. Лихий попутав мене, упертюха і бовдура, прокрастися назад на борт «Бурелова». У всьому винен я і тільки я!
— Живчику, хлопче мій, — лагідно промовив Професор. — Що з воза впало, те пропало. Я не збираюся судити, хто винен, а хто ні. Зараз важить інше: як ти виправляєш свою помилку. Якщо ти… О-О-О-ОХ! — пронизливо зойкнув він, коли неждано-негадано, акурат поміж ними двома, лопнула шпарка болотяна банька.
— Професоре! — закричав Живчик, відкинутий убік.
Він із жахом глупів на стовп густої клекітливої грязі, здибленої над болотом, наче стовбур великого білого дерева. Той стовбур дедалі вищав, сповнюючи повітря гучним риком, перш ніж, закучерявившись верхівкою, упасти назад на землю зливою масних липучих кім’яхів.
— Професоре! — знову крикнув Живчик. — Де ви?
— Тут, — озвався тремтячий голос по той бік грязьового фонтану. — Я загруз.
— Тримайтесь! — гукнув Живчик у відповідь. — Зараз я вас витягну.
Грязь не переставала вивергатися з ями, і довкола Живчика здіймалися хмари ядучого паровиння. Кашляючи і плюючись, сліпаючи сльозавими очима, він пошкандибав, заточуючись, уперед. Мерехтіло розпечене повітря. Фонтанувала грязь. Живчик підніс руку до обличчя, затискаючи носа, та ба! Від задушливого сопуху не було спасу.
— Я не можу… вас… знайти… — пробелькотів він, задихаючись.
— Я тут, — знову відгукнувся кволий Професорів голос. Він пролунав десь поблизу. Живчик зупинився, утер сльози і вп’явся очима в густе мряковиння. І враз зустрівся поглядом із Професором — той був від нього за яких три кроки…
— Стій! — закричав Професор. — Ані руш!
На мить Живчик сторопів: що за несусвітнє видовище! Поза всяким сумнівом, Професор не гримнув навзнак, бо хоч голова його була вочевидячки долі, вона зирила вперед, а не в небо. Аж це йому прояснилося: Професор Світлознавства шубовснув у драговину. Рідота вже сягала йому попід пахви.
Живчик зірвав із шиї хустину і обв’язав нею рота і носа — вона мала заступити маску. Відтак скинув довгий піратський каптан, вкляк на краю драговини і, щосили уп’явшись руками в комір та плечі, кинув другий його кінець Професорові.
— Хапайтеся за нього і держіться, — прохрипів він. — А я тягтиму.
Професор учепився за каптан. Живчик напружив ноги, відхилився назад — і цупив, як ще ніколи не цупив у своєму житті.
— Ух! Ух! Ух! — відчайдушно кректав він.
Збіса повільно Професор почав виринати із трясовини. Ось уже з’явилися груди, живіт…
— Ох, мої в’язи! — запхинькав Професор. — Мої бідолашні, безталанні в’язи!
— Ще трохи, — вичавив із себе Живчик. — Тільки…
Плю-у-сь… Чпок!
Грузьке багно випустило зі своїх лещат професорові ноги. Він лежав на землі долілиць.
— Професоре! — тривожно гукнув Живчик, перевернувши його на спину і витираючи з його виду налиплу грязь. — Професоре, вам мене чути?
Професорові тонкі потріскані губи розхилилися.