Вілнікс театрально почухав собі голову. «Ось чого я не збагну, — озвався він. — Якщо кристали та їхні окрушини такі важкі, а шлях до скарбниці пролягає крізь темні тунелі, то як можна взагалі доправити в неї бурефракс?»
Професор Темрявознавства кинув на юнака пронизливий погляд.
— Можливо, — трохи відбіг од своєї розповіді помагай-біда, — на якусь мить учений муж засумнівався в чистоті намірів молодого учня. Я не певний. Не збагну я й іншого: як, зрештою, він зважився поділитися з Вілніксом відомостями. Та хоч би що там було, він зважився. І цьому його крокові судилося змінити хід санктафракської історії.
«Його довозять у світляних ящиках, — пояснив Професор, — де світло дозується так, щоб між ним і власне присмерком не було помітної різниці.»
Вілнікс відвернувся, аби приховати свої веселощі. Якщо світляні ящики могли використовуватися для занесення бурефраксу, то їх із певністю, подумалось йому, можна використовувати і для винесення якоїсь його дещиці. «А чи не міг би я сам побачити якусь окрушину?» — мовби ненароком зронив він.
«І думати про це забудь! — гримнув Професор Темрявознавства — і Вілнікс зрозумів, що перебрав міру. — Нікому не дано побачити бурефракс, — остеріг Професор. — Нікому, за винятком Лицарів-Академіків та хранителя скарбниці, себто мене самого. Милуватися негідним очам на чистість бурефраксу — блюзнірство! — вибухнув він. — За такий переступ, Вілніксе, карають на горло.»
Помагай-біда промовисто помовчав.
— Аж це вітер різко змінив напрям. Санктафракська плавуча скеля подрейфувала на захід і несамовито зашарпалася на туго напнутих ланцюгах.
«Ясно», — покірно схилив голову Вілнікс.
«Ех, Вілніксе, — провадив Професор лагідним тоном. — Я був би здивований, якби тобі справді було ясно. Тут не бракує охочих прибрати бурефракс до рук. Безчільні вітролови та зрадливі хмарогляди, не задумуючись, узялися б досліджувати його… розглядати під лупою… — Він затрусився з обурення, — чи експериментувати з бурефраксом, скумекавши, що на бурефраксі можна нагріти руки».
Помагай-біда хвильку помовчав, відтак продовжував свою оповідь.
— Назавтра вранці, ледь засіріло, уже відомий нам хранитель скарбниці міг би побачити, коли б не задрімав на своєму посту, як коридором від скарбівні скрадається незграбна постать. Кістляві руки непроханого гостя стискали світляного ящика. Всередині лежало кілька окрушин бурефраксу.
Живчик роззявив рота. Дещицю Вілнікс таки вкрав!
— Вілнікс поспішився назад до Учнівської Лабораторії на вершечку Вежі Дощознавців, — провадив помагай-біда. — Він тріумфально бухнув ящик перед з’юрмленим у нетерплячому очікуванні гуртом юних дощознавців і широким жестом відкинув віко. Бурефраксові кристали заяскріли і спахнули вогнем — чогось такого вони ще зроду не бачили! «Чиста блискавка, — похвалився Вілнікс. — Якщо ми зуміємо спустити з припони і загнуздати її енергію, то станемо наймогутнішими вченими за всю історію Санктафракса!»
Година за годиною працювали дощознавці, та хоч би що вони робили із кристалами — розчиняли їх, заморожували, розтоплювали чи змішували з іншими речовинами, а ключа до вивільнення потуги бурефраксу так і не знайшли.
Сонце за вікном уже стояло на вечірньому прузі. Світло зробилося золотаво-помаранчеве.
Обійнятий раптовим розчаруванням та почуттям безвиході, Вілнікс підніс товкача догори і зі скаженою силою опустив на окрушину, аби потрощити її на гамуз. А ще за мить його опанувало каяття. Він знівечив безцінний взірець бурефраксу.
Очі помагай-біди звузились.
— Себто Вілнікс подумав так спершу. А коли приглянувся пильніше, то вже не шкодував про свою вихватку. Кристали на споді ступки обернулися на рудий порох, рухливий, наче живе срібло. «Не знаю, що воно вийшло, — звернувся він до присутніх, — але варто спробувати ще».
Відразу ж по тому взято другу окрушину і покладено до другої ступки. Піднесено догори другого товкача. Світло надворі уже мерхло. Всі учні, опріч самого Вілнікса, заклопотаного зливанням рідкого порошку до кухля, — з’юрмилися довкола ступки. Товкачка опустилася донизу і — БАБАХ!
Живчик відсахнувся назад, ошелешений.
— Сила блискавиці вивільнилася, що й казати! — закихкав помагай-біда. — Але з якими жахливими наслідками! Вибух розкидав піввежі, перетворивши її на розсипища жаристого грузу. Санктафракс задвигтів до самого осердя, а вікодавній Мертвий якір замалим не лопнув — так розбринівся. Усіх учнів пошматувало на кавалки. Цебто усіх, окрім одного.