— Але який у цьому всьому сенс? — загарячкував Живчик. — Жодного бурефраксу в нас нема. Ми не спромоглися розжитись у Присмерковому лісі бодай на кристал. Чи ви забули, Професоре? Ми вхопили шилом патоки.
— Спокійно Живчику! — зажадав Професор.
Він звів руку і показав на далекий кінець корпусу.
— Там, — прохрипів він.
Живчик обернувся. Його очі встигли призвичаїтися до темряви і, напруживши зір, він догледів у сутіні велику скриню, наполовину вгрузлу в багно.
— Що… що це? — запитав він.
— Піди поглянь, — відказав Професор.
Коли Живчик простував липучою долівкою до скрині, дух гнилого м’яса посилився.
— Ве-е-е-е! — Живчик мало не задихнувся і затулив собі рота, уздрівши тисячі крихітних трофеїв, почеплених на дерев’яних бортах. — Бво-в-о-о-оа! — знову векнув він, виявивши величезну стіжкувату купу відтятих пальців, яких у ній налічувалося міріади.
— О Небо, що це? — пролопотів він і озирнувся на Професора — може, той дасть якісь пояснення?
Але Професор нетерпляче махнув рукою: іди, мовляв, далі.
Живчик зупинився біля скрині, виготовленої із залізного дерева зі шкляними віконцями, і глянув униз. Скриня була зачинена, але не замкнена. Він завагався. Ану ж вона напакована більшими частинами тіла? Ану ж Скрид запасся сховком для очних яблук чи язиків?
— Відчиняй! — почув він наполегливий Професорів голос.
Живчик нагнувся і, глибоко вдихнувши повітря, відкинув віко. Знутра сяйнуло сріблястим світлом. Живчик зазирнув досередини і затремтів зі святобливого ляку: там полум’яніла і ряхтіла тьма-тьмуща кристалів.
— Бурефракс! — роззявив рота хлопець.
— І його більш ніж досить для всіх наших потреб, — зауважив Професор Світлознавства.
— Але як? — пробелькотів Живчик. — Я не… — І враз ляснув себе по лобі. — Пальці! — скрикнув він.
— Достеменно так, — погодився Професор. — Коли нещасні гобліни, тролі, печерники чи будь-хто інший вирушають із Темнолісу до Нижнього міста, їхній шлях пролягає через Присмерковий ліс. Там під нігті та пазурі лап набиваються часточки бурефраксу — розумієш? І ось, коли вони виходять на Багнище, їх перестріває Скрид — цей найбрудніший із мерзотників — чистить їхні гаманці, перерізає їм горлянки і кидає собі в торбу їхні відтяті пальці. — Професор утомлено зітхнув. — Але для чого? — простогнав він. — Ось заковика! Яку користь такий виродок міг мати з такої чудесної речовини?
Слова рудого лицаря озвалися громом у Живчиковій голові. «Пошуки триватимуть вічно!» І він здригнувся з жаху, збагнувши, як могли розвиватися події.
Навіть попри те, що корабель Скридіуса Толлінікса зазнав аварії, тамтому не випадало припиняти своїх пошуків. Зрештою, він напевняка, як і Гарлініус Гернікс та Петроніус Метракс перед ним чи Квінтиніус Вергінікс після нього, урочисто зобов’язався присвятити своє життя пошукам бурефраксу і присягнув не повертатися до Санктафракса, поки не доведе до скутку цих святих пошуків.
Не припускаючи думки про повернення до Санктафракса з порожніми руками, Скридіус Толлінікс неухильно домагався своєї мети, не гребуючи ніякими засобами. Шляхетний Лицар-Академік, якого Живчик побачив мигцем у момент смерті, запевне керувався божевільною жадобою дотримати обіцянки, даної на Інаугураційній церемонії: і хоч би скільки він збирав кристалів, йому все було замало.
— І я не хочу навіть думати, скільки ще загинуло б мандрівців, щоб задовольнити мерзенну пристрасть цієї злої личини, — промовив Професор.
Живчик прикипів очима до блискучих кристалів. Кожен з них, він тепера знав, був оплачений кров’ю. Тремтячи, як у пропасниці, він нахилився, схопив віко і рвучко його прибив.
— Це нечесно! — буяв він. — Я мріяв про повернення — успішне і звитяжне — з вантажем бурефраксу, достатнім, щоб забезпечити стійкість плавучого міста Санктафракс на тисячі років!
— Але ти ще можеш його привезти, — прохрипів Професор.
Живчик розлючено повернувся до нього.
— Ні, не такий, як оцей! — закричав він. За його спиною щось сонно промимрив Камінний Штурман. — Я мріяв знайти новий бурефракс, чистий бурефракс, — провадив він. — Бурефракс просто з Великої бурі. У Присмерковому лісі. А не цей… не цей лиховісний скарб, вишкрябаний із-під нігтів у мерців.
— Ах, Живчику, — простогнав Професор. — Живчику, хлопче мій… — Він знову закашлявся товстим і надсадним, аж деренчливим горловим кашлем. — Мета і засоби, — прохрипів він. — Мета і… — Болісний кашель поновився з іще жахливішою силою.