— «Бурелов», — усміхнувся Живчик.
— Атож, — відповіла Камінний Штурман. — Йому я завдячую і ремесло. Я найліпший Камінний Штурман у всьому небесному просторі. Чи то пак була. Нині я втратила все.
— Ти маєш мене, — запевнив Живчик, простягуючи руку.
Камінний Штурман звела на нього очі й нерішуче взяла його долоню у свою.
— Якщо ми залишаємося тут, то нам слід знайти якийсь поживок, — весело сказав Живчик.
— Залишаємося тут? — перепитала Камінний Штурман.
— Певна річ, — відказав він. — А як же ще ми сподіваємося знов підняти корабель у небо? Без нього нам із Багнища не вибратись.
Живчик озирнувся на вирву в корабельному корпусі. Підняти небесний корабель у повітря — завдання майже нездійсненне: тут роботи непочатий край і ніхто її, крім Камінного Штурмана, не зробить, а в неї ушкоджена нога! Але, з другого боку, хіба йому лишається щось інше?
— Нема потреби лагодити все, — зауважила Камінний Штурман, простеживши за Живчиковим поглядом. — Досить тобі знайти летючу скелю, і я підніму «Вітроплава» в небо. Відбути вишкіл у Захмарного Вовка — це тобі не абищо!
Живчик усміхнувся.
— Я навіть не знаю твого імені.
Камінний Штурман мигцем зирнула на нього і задумливо примружила очі, стискаючи обіруч свого захисного каптура. Нарешті вона озвалася.
— Мене звати Моджін, — відрекомендувалася вона.
…Назавтра вранці Живчик пробудився з першим промінням сонця. Покинувши сонну Моджін — хай собі спочиває! — він прискіпливим оком оглянув корабель знутра. Незабаром було ясно: сонце ще не раз зійде над смердючим Багнищем, поки «Вітроплав» стане годящим для небесних мандрів. Корпус не тільки був пробитий тут і там, а й прогнив із правого борту, загрузлого в болоті, щогла надламалася і, хоч кілька висячих гир були на місці, багатьох із них бракувало. Летюча скеля розкололася навпіл. Одна половина зав’язла у теплій твані під корабельним корпусом. Другої ніде не було видно.
— Найперше, — промовив він, — киньмо оком, чи не знайдеться на борту якого завалящого струменту. Якщо я не розстараюся на молоток і кілька цвяхів, то дідька лисого щось направлю! — Він повагався. — З другого боку, який сенс це робити, поки не знайдено другої половини летючої скелі? — Він обернувся. — Але знову ж таки, якщо на борту провіанту катма, то на нас так чи так чекає голодна смерть.
І з цими словами він повернувся назад на корабель.
Та куди б Живчик не зазирнув, на нього чекало розчарування. Комора у твіндеці, склад і вантажний відсік виявилися порожнісінькими. Каюти і кают-компанія світили голими стінами. І він уже знав, що нічого не було і в трюмі, де вони з Камінним Штурманом перебули ніч.
— Нам кінець, — зітхнув він. — Краще я зразу скажу про це Моджін. — І він подався сходнями назад у трюм.
Сягнувши днища, Живчик тривожно зсунув брови. Де запропастилася Камінний Штурман? Де поділася скриня з бурефраксом та бридка виставка пальців? Коли його очі принатурилися до мороку, він збагнув, що опинився у зовсім іншій частині трюму — в носовому відсіку, а не в головному. Він розглянувся довкола і спершу роззявив рота, а тоді вишкірився і скрикнув із захвату.
— Живчик? — озвався голос із-за дерев’яної переділки. — Що тобі таке?
— Нарешті! — гукнув Живчик. — Знайшов! Я знайшов Скридові пакгауз та спальню. І… і тут є для нас усе, — провадив він, — тарілки, келихи, ножі та ложки. О, а ось його вудлище, гачки та волосінь. Свічки і гас для ламп. І великий ящик морських галет. І барило деревного грогу. І… О Моджін! Він спав на вітрилах!
— А такелаж? — крикнула Моджін. — Без линв їх не підняти.
Живчик понишпорив під матрацами зі згорнутих вітрил.
— Є! — вигукнув він. — Вони поскручувані кільцями і правлять за нижні підпори — усі линви, яких тільки можна бажати. І… ось! Повна скриня робочого струменту. Хоч зараз берися до діла! — Він помовчав. — Як твоя нога?
— Більш-менш, — відгукнулася Моджін, але Живчик учув біль у її ніжному голосі.
Живчик щиро взявся до роботи. Година за годиною трудився він у поті чола, виконуючи настанови своєї напарниці, якій — хоч вона й не признавалася — дошкуляв невідступний біль від глибокої запаленої рани на нозі. Але «Вітроплав» був таки руїна. Кожен рангоут видавався гнилим, кожна дошка обшивки — ладною розпастися. Хоч як він старався, латаючи тут, обтинаючи там, справа здавалася безнадійною. Коли сонце закотилося за обрій, він розглянувся довкола, знічений мізерністю своїх здобутків.
— Цьому не буде кінця-краю, — поскаржився він.