Выбрать главу

Дарма що виготовлені з шовкових ниток деревного павука, вітрила були затяжкі, щоб ними успішно орудувати, і напівзотлілі від часу. Від одного подмуху вітру вони маяли та хляпали, і в них з’являлися дрібні дірки, які малося латати.

— Держи міцніше! — застережно гукнув униз Живчик, коли лісель, якого він тримав у руках, почав надиматися. Він уже встиг долізти до середини щогли і відчайдушно силкувався припасувати його до реї. — Ти направду гадаєш, ніби під цими вітрилами ми дійдемо до Нижнього міста?

— Запасися вірою, — обізвалася знизу Моджін, — а біля штурвала обачніше орудуй вітрильними важелями. Летюча скеля доконає решти.

Живчик усміхнувся. У спокійному поводженні Моджін було щось таке, що додавало певності. Він починав дедалі більше звірятися на цю тиху і поважну дівчину.

— Кінець діло хвалить! — гукнув він. — Залишається поставити стаксель і клівер, та й квит!

Коли сонце, сідаючи, звістило про кінець іще одного дня, Живчик востаннє перевірив усі вузли, перейшов, балансуючи руками, тріскотливий бушприт, і сплигнув на чардак.

— Ну, ось! — оголосив він. — Готово. — Він занепокоєно озирнув свою роботу. — Проводимо пробний пуск?

— Уже поночіє, — заперечила Камінний Штурман. — Відкладемо на ранок.

— Тобі знати краще, — відповів Живчик, відчуваючи полегкість. — А тепер ходімо святкувати: чарчина-друга деревного грогу тут знайдеться. Ми заслужили на це.

Другого дня Живчика розбуркано до схід сонця.

— Уставай! — гомоніла Моджін, трясучи його за плечі.

Живчик розплющив очі і п’яно заозирався. У голові йому гуло. Забагато деревного грогу, тоскно подумав він.

— Доведеться вилітати зараз, поки не змінився вітер, — заявила Моджін. — Я спускаюся вниз — припильную за летючою скелею. А ти ставай до штурвала. Я тобі гукну, щойно буду готова, — сказала вона.

Живчик умився, прибрався, напився очищеної фракспилом води, щоб угамувати спрагу та прояснити голову, і пройшов до штурвала. Там, уже за стерновим колесом — свіжо відрегульованим і змащеним — Живчик навів оком на дві довгі шереги важелів із кістяними держаками.

— Кормова гиря, носова гиря, гиря правого борту, маленька, середня і велика, — мурмотів він, карбуючи кожен важіль у пам’яті. — Далі вітрила бізань-щогли, фок, марсель, — провадив він, переносячи увагу на другий шерег важелів. — Скайсель… Ні, лісель. Чи це стаксель?.. Прокляття!

— Готовий до відплиття! — почувся з корабельних надр спокійний голос Моджін, будячи відляски угорі на сходнях. — Розпустити вітрило на бізань-щоглі!

— Слухаюсь! — відгукнувся Живчик, але різкішим і нервовішим голосом, ніж йому хотілося б.

Затамувавши подих, він подався вперед, спіймав важіль бізань-вітрила і смикнув. Вітрило поповзло вгору, наповнюючись вітром. Спершу ніщо не змінилося. Відтак «Вітроплав» заходив ходором, затріщав, трішечки піднявся і ледь помітно взяв праворуч. Гнилі шпангоути моторошно застогнали.

— Спустити гирі лівого борту, — промимрив Живчик. — Ледь-ледь підняти великі гирі правого борту і … Тпру! — скрикнув він, коли корабель круто нахилився ліворуч. Вуха виповнилися тріском: десь там дерлася парусина.

— Обережно! — остеріг незворушний голос Камінного Штурмана.

Живчик намагався не втрачати самовлади. Він ледь підняв гирі лівого борту і врівноважив їх, спустивши кормову гирю. Небесний корабель вирівнявся і з протяжистим скреготом-хлюпотом, крекчучи, мов подагрик, знявся в повітря з липучої твані.

— Вийшло! — заволав Живчик. Бажання, загадане у мент, коли в небі промайнула падуча зоря, справдилося. «Вітроплав» підтвердив своє небесне походження. Вони тримали курс назад до Нижнього міста.

— Який легкий хід! — гукнула Камінний Штурман.

Живчик кивнув головою, сповільна повертаючи штурвал ліворуч.

— Спокійно, — сказав він сам собі. — Твердо тримайся курсу і не послаблюй уваги.

Небесний корабель перехнябився на лівий борт. Живчикові запаморочилася голова: треба було пам’ятати про стільки речей! Оскільки вітер віяв із півдня, гирі правого борту малося підняти вище, ніж лівого, а все ж не надто високо, аби корабель, бува, не ввійшов у штопор. Його завдання ускладнювалося ще й браком половини задніх гир та невгавним тріскотом старого гнилого корпусу, що страшенно діяло на нерви.