Лампа із брязком опустилася на землю, і Живчик почув шваркіт меча та дзвін кинджала, вихоплюваних із піхов. Через Професорове плече він приглянувся до вартівника, що зводив нанівець їхній намір.
— Плескатоголовець, — пробуркотав він сам до себе. — Як це я не здогадався?
Поки Живчик видивлявся на чванькуватого гобліна, — той увесь сяяв сережками, золотими зубами та лезами, — у грудях хлопцеві закипала шалена лють і зненависть. Як сміє цей дикун, цей плескатоголовий гоблін ставати їм поперек дороги, коли вони прибули з такої далечі і з такими трофеями і коли жар-птиця уже майже у жмені?
— Любий мій Смілоголове, — умовляв Професор. — Тут, либонь, якесь непорозуміння. Невже вам так важко впустити нас на хвилину до скарбниці? Жодна душа ніколи про це не знатиме і…
Ураз перед очима у Живчика поплив червоний туман. Він і собі вихопив меча з піхов і скочив наперед.
— Упускай нас, вовчої сучки сину! — заревів він.
На мить плескатоголовець отетерів, але тільки на мить. На губах його заграв лихий усміх, він прибрав бойової постави і навально порвався вперед, мірячи мечем Живчикові в горло. Той відсахнувся і відбив удар. Два мечі яро схрестилися, і — оглушений жахливої сили ударом — Живчик поточився назад. Смілоголов духом опинився біля нього, скажено гатячи мечем і порючи повітря кинджалом.
Живчик не витривав перед шквалом несамовитих, хвиських ударів. Надсадно дихаючи і похитуючись, він позадкував, якомога боронячись і хлянучи з кожною секундою. Нараз плескатоголовець цибнув праворуч і замахнувся своїм важким мечем зліва. Живчик був захоплений зненацька. Зашпортнувшись, він поточився вбік і стукнувся ліктем об стіну.
— А-а-а-а-а-а! — закричав він не своїм голосом, коли пекельний біль прошив його руку і шугнув униз по хребту. Меч брязнув об камінну долівку.
Смілоголов ступнув уперед, очі його палали. Він замахнувся мечем.
— Безклепкий дурнику, — просичав він. — Невже ти й справді сподівався побити мене — особистого драбанта самого Вілнікса Помполніуса, найлютішого і найстрашнішого вартівника у Санктафраксі? — Він стис держака меча, аж побіліли кісточки пальців. Лискучий шарлатовий язик пурхав по його тонких губах; очі яскріли… — Ох же ж і потішусь я зараз.
— Стій! — скрикнув Живчик. — Опусти меча!
Плескатоголовець вишкірився.
— Полохлива крихітка лісова миша у шкурі прехороброго ведмедиська, га? — бридко загигикав він.
— Вислухай мене, — вів далі Живчик, сягаючи до кишені свого каптана.
— Чи ти ба, яка підступність! — заревів плескатоголовець. — Зараз же вийми руку, а то я пришпилю тобі її до серця.
Живчик поволеньки витяг руку, являючи на світ Божий капшука — дарунок Матінки Товстобрюхперо. Відтак легенько забряжчав ним, виважуючи в долоні.
— Золото, Смілоголове, — оголосив він. — Десять золотих могли б стати твоїми.
— Поза всяким сумнівом, — погодився той. — Так само, як я міг би перерізати твою чарівну горлянку і загребти їх усі.
— Авжеж міг би, — не давав збити себе з плигу Живчик. — Але це не пішло б тобі на користь.
Плескатоголовець хвильку повагався.
— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав він.
— Той, кому ти присягнув на вірність, не сьогодні-завтра розпрощається з булавою, — пояснив Живчик.
— Що? Вілнікс Помполніус. Ой, не смішіть мене! — вигукнув плескатоголовець. — Найвищий Академік?
— Підлий узурпатор! — буркнув собі під ніс Професор Темрявознавства.
— Спілчани проти нього, — провадив Живчик. — Професура проти нього.
— Але… але чому? — допитувався плескатоголовець.
— Чому? — встряв Професор Темрявознавства. — Бо він зостався як без фракспилу, запоруки добрих стосунків зі спілчанами, так і без бурефраксу, спроможного утримувати плавучий Санктафракс на місці.
Смілоголов мав збентежений вигляд.
— Але ж бурефракс є у скарбниці, — заперечив він. — Хіба не його Вілнікс наказав мені стерегти?
— А хто тобі боронить подивитися? — запропонував Професор і вручив йому важкого ключа.
Сліпаки плескатоголового гобліна звузились.
— А якщо це якийсь підступ?
— Тільки кинь оком! — нетерпляче нагримав на нього Професор.
Не опускаючи меча, Смілоголов підійняв лампу і потяг до входу в скарбівню. Він крутнув ключа у замку, натис на клямку і штовхнув двері. Потім просунув голову всередину і пильно розглядався на всі боки, не вірячи своїм очам. Нараз його почала душити лють.