— Яка краса! — промимрив він. — І який витончений розум треба мати, аби прибрати це все до рук.
Він відкинув ковдру, підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Сонце — величезне, червоне і колихке, наче здорова миска киселю із ягід-лісниць, ще тільки сходило над овидом. Пера рожевого світла віялом розгорталися по небу. Вілнікс позіхнув і потер рукою щетинисту макітру.
— Зірниця ще одного пречудового дня, — зронив він і широко розчахнув вікно.
У лице вдарив струмінь свіжкого вільготного повітря, забиваючи дух. Позад нього задзеленчали, мов дзвін курантів, шкляні дармовиси кришталевої люстри. Вілнікс випростався і, вхопивши стулки вікна, прибив їх: було б прикро, якби дармовиси потовклися на друзки! Але канделябр і далі настирливо виводив свою дзенькітливу мелодію.
Вілнікс насупився і непорозуміло розглянувся довкола.
— О Небо, що це? — промимрив він.
Зненацька скеля перехнябилася, свічадо, нове свічадо, поставлене під стіною, різко ковзнуло по грубому білому килиму і брязнуло об підлогу. Вілнікс зітхнув. Принаймні не розбилося на гамуз! Але, по-перше, що його повалило? Установники гир та кріпильники ланцюгів вийдуть на роботу тільки за дві години та й двигіт і шарпанина, що їх оце дізнавала летюча скеля, зрештою, були далеко грізніші, ніж ті, до яких могли б спричинитися їхні дрилі.
Аж ось Святе святих затряслося несамовитіше, ніж зазвичай, і нажаханий Вілнікс Помполніус судомно вчепився у віконну лутку. Безцінні предмети гримали на долівку по всій палаті — порцелянові вази і статуетки зі слонівки, вишукані скульптури, мудровані хронометри та книжки у шкіряній оправі.
Може, це буря, запитував себе Вілнікс. Чи землетрус? Чи може, підіймальна сила плавучої скелі, зрештою, так зросла, що вже зриває її з Мертвого якоря.
Тут розітнувся оглушливий тріск, і люстра, знагла зірвавшись із виліпної скелі, шугнула додолу. Вона гепнула з моторошним гримотом просто на свічадо. Черепки та скалки кришталю і шкла розлетілися по всій палаті, вганяючись у обшиті панеллю стіни.
— Що тут діється? — заверещав Вілнікс. — Мінулісе! Мінулісе!
Та цим разом особистий служник Найвищого Академіка не з’явився.
— Мінулісе, де ти? — розбушувався Вілнікс і в нестямній люті сягнистими кроками подався до дверей по-спартанському опорядженого передпокою — звичайного місця пробування свого служника. Зараз він покаже цьому безголовому ледащові, як змушувати чекати на себе!
Та не встиг Вілнікс подолати й половини обсіяного шклянками килима, як уся світлиця ні сіло, ні впало заходила ходором. Він зашпортався і гримнув на підлогу. Якраз над ним угорі відкрилася розколина через усю скелю, і добрячий кусман тисненого золотом тиньку хрьопнув трохи йому не на голову.
Коли курява осіла, Вілнікс підвів голову, зіп’явся на ноги і обтрусив порох зі своєї хламиди. Санктафракс, здогадався він, знову набув стійкості. Скеля, а з нею і він.
— А все ж якусь мить ми падали, — прошепотів він. — А це може означати лишень одне. — Його хворобливе обличчя побуряковіло з люті. — Мабуть, чи не повернувся отой мерзенний небесний пірат — непомітно для всіх і з бурефраксом.
Снуючи постанови та накази, від яких ішла обертом голова, Вілнікс нап’яв поверх волосяниці службову мантію, закріпив на голові сталеву ярмулку зі шпичаками всередині та й дременув зі світлиці, потонулої у безладних нагромадженнях уламків.
— Ну, начувайся, — люто бубонів він. — Начувайтесь усі. Я вам покажу, що чекає на зрадника, який стромляє свого носа у справи Найвищого Академіка.
Потерпіло не тільки Святе святих. У кожному куті кожної світлиці кожної санктафракської вежі — та сама історія. Прилади зривалися зі столів, книжки гепали з полиць. Мірою посилення шаленого двиготу кололися стіни, билися вікна, летіли на землю уламки камінного мурування та тиньк.
Крики жаху та лемент болю здіймалися над громохким, тріскотючим дуднінням, і санктафракські громадяни — старе і мале, панського і простого коліна — вихлюпувалися з вежі гнали на майдани та вулиці. На мить вони приставали, не мавши уявлення, що вони робитимуть, як почнуть гупати додолу навколишні мінарети і зубчасті мури.
— Що це? Що воно за напасть така? — кричали вони одне одному. — Це кінець Санктафракса!
Потім хтось галаснув:
— Мерщій до Ратуші! — і городяни, всі як один, гунули центральним проспектом до найдавнішої і найміцнішої будівлі у всьому Санктафраксі, місця, куди їх завжди гнала нагальна потреба.