— Поза межі Світокраю, Живчику. Так далеко ще ніхто ніколи не заганявся. У такі небесні безодні, не позначені на жодній мапі.
Живчик дивився кудись у простір перед себе, і серце його шалено калатало. Батько не тут, він десь загубився у похмурій мрячній пустці за межами Світокраю — про це навіть подумати і то було страшно.
— Я повинен спробувати його врятувати, — рішуче мовив Живчик.
— Справа украй небезпечна, паничу Живчику… — почав був крилатий гість.
— Капітане Живчику, — осадив його Живчик. — І жодна небезпека у світі мене не зупинить. «Позасвітній гарцівник» готовий. Команда готова. І я готовий теж.
— Тоді не барімося! — сказав помагай-біда.
— Не барімося? — перепитав він. — Ти збираєшся мандрувати з нами?!
— Ти був свідком, коли я вилуплювався, — нагадав птах, — і я зобов’язаний бути довіку тобі за охоронця. — Він зітхнув. — Часами мені аж кривдно… Ну, та годі про це. Не можна гаятися ні хвилини. Знайди якусь линву. Один кінець прив’яжи до бушприта, а другим опережи мені груди. Я полечу слідом за батьком через відкрите небо. — Він примовк, здригаючись усім тілом. — Ще ніколи мені не випадало такого далекого польоту, але я доправлю тебе до нього. Небо милостиве — сподіваюся, ми не опізнимося.
— Небо милостиве, — тихо повторив Живчик. І не кажучи більше ані слова, спустив гирі правого борту і повернув штурвал.
— Я готовий! — прокричав помагай-біда. Він скочив з облавка і полетів, лопочучи крильми. Що дужче напиналася линва, то міцніше Живчик стискав штурвал. «Позасвітній гарцівник» рвонувся вперед.
Припнутий до птаха, небесний корабель усе ближче й ближче підлітав до Межі. Внизу води Крайріки спадали каскадом із кручі в безмір чорної хлані. Віяв вітер, надималися вітрила, і «Позасвітній гарцівник» «гарцював» у вишині над Світокраєм, рвучися чимшвидше його покинути.
— Борони нас Небо! — прошепотів Живчик. — Борони нас усіх!
