Навзаході сонця земля палала вогнем. Густо-сині й багряні тіні переповзали по громаддях залізняку. Сонце зникало за обрієм малиновим розплавленим диском. Малинове й золоте полум’я поймало все небо над бурими хвилями чагарникових хащ.
В сутінках, поки ще не стемніло, навколо любителів ту-апа[8], що грали на курному шляху, починали збиратися купки людей: групувалися партії на покер. Тільки вигуки глядачів, що стежили за польотом підкинутих монет, та ляскання карт, якими гравці з веселим азартом гепали об землю, порушували задушливу тишу. Одчайдушною і нестямною була ця гра, за якою люди намагались згаяти гнітючі вечори, коли ані найменший подув не колихав повітря і зорі тьмяно блимали в небі, схожому на безкраїй свинцевий дах.
Іноді перед світанням на якусь годину зривався свіжий легіт, і завмерлий табір вітав його полегшеним зітханням: люди перекидалися вві сні з боку на бік і потягались, ніби силкуючись ковтнути якнайбільше життєдайної прохолоди. Але зі сходом сонця вітерець зрадливо тікав, доокілля знову заливала суха, нерухома спека, і градусник показував сто[9] ще до початку робіт, далі піднімався до ста восьми, а опівдні до ста дванадцяти — і так до самого вечора.
Ці люди, які прожили перше літо в Кулгарді, це збіговисько страшних опудал, виснажених і почорнілих, брудних і обшарпаних, не забудуть його до самої смерті. Не всі гаяли ночі за пивом, покером чи божевільним ту-апом, де можна було за якусь мить виграти або програти сотню фунтів. Багато було й таких, що лежали крижем на твердій гарячій землі біля своїх наметів, вдивлялися в зорі й відкритими ротами хапали повітря в надії піймати хоча б натяк на прохолодний вітрець або сідали кружка погомоніти про важкі походи, про майбутнє цього приїску, про те, чи випадковий і єдиний оцей поклад золотоносного кварцу на ділянці Бейлі, чи є ще й інші такі ж багаті жили в цьому неозорому й невивченому краї, що простягнувся на сотні миль довкола.
В усіх тільки й було розмов, що про золото: про зрадливість жовтовидої сирени, яка їх полонила, про давноминулі часи та походи старателів на Кімберлі, Мерчісон, до Нанніна і Кью. До безшабашних вигуків, реготу та суперечок тих, що товпилися навколо гравців у ту-ап і перед шинками, часом долучалися хрипкий сміх або звуки пісні. З табору теж долинали вибухи сміху — за побрехеньками та жартами швидше минали короткі літні ночі, — частенько під розпачливе голосіння тубільців над старою водоймою в скелі, котру якийсь навіжений йолоп у пошуках золота розвалив динамітом.
РОЗДІЛ V
Однією з найважливіших подій у ті дні було прибуття поштового диліжанса або фургона з продовольством. Тоді кожен чимдуж кидався назустріч візникові — розпитати про новини у світі, купити хоч трохи харчів.
Серед усіх візників Джек Баламут здобув найбільшу прихильність старателів. Високий, ставний парубійко, красень і веселун, він був одчайдушно сміливий і готовий на все, коли йому не щастило, як він казав, «смикнути писульку» — дістати дозвіл на воду, — бо коней таки треба поїти. Того літа на шляху від Південного Хреста до Кулгарді він не раз лице в лице стикався зі смертю.
— От, хлопці, їду я раз по старій писульці, — розповідав він. — Наближаюсь до тридцять четвертої милі, а коники мої так запарились, що хоч лусни, а води їм дай. А сторож біля цистерни, старий шкарбун, не хоче поїти худібку, лише мені дозволив промочити горлянку. Він, бачте, береже воду для поштаря та його коней: такий йому дали суворий наказ.
Та я прикинув, що там стане й для мене, і для моїх гриватих. Ну, гиркались ми, добре так, з перцем, коли він раптом — беркиць і завмер. Я сторопів: ну що з ним у біса робити? А далі — стій, та це ж сам перст господній! Змикитив оце — й хап у нього з-за пояса ключ від цистерни, а далі гукаю свого помічника. Ми вщерть наповнюємо наші міхи, напуваємо коней. Після цього я повертаюсь до сторожа — глянути, як і що. А він уже потроху став приходити до тями. Ну, ми й драпонули геть, щоб зайве не розбалакуватись.
Старателі завжди були готові послухати Джека і потішалися з того, як він примудрявся роздобувати воду на шляху.
Іншого разу він виїхав з Південного Хреста з вантажем продовольства. Його коні два дні були непоєні, коли він нарешті добився до казенного водосховища. Але Джек не мав дозволу, і сторож не дав йому напоїти коней, хоч води був повний запас. Серед своїх товарів Джек контрабандою віз партію рому; щоб піддобрити сторожа, він вирішив пожертвувати пляшкою. Проте Чарлі Півняче Око, як усі називали сторожа, мав зуб проти Джека, і помста здавалась йому солодшою навіть за ром.
8
Гра, яка нагадує орлянку, але з тією різницею, що підкидають дві однакові монети і гравці б’ються об заклад на те, чи впадуть вони одним боком.