— Ні, цим ти мене не візьмеш, Джек, — сказав сторож. — І води для коней ти все одно без дозволу не одержиш.
Джек розташувався на ночівлю поблизу водосховища, твердо поклавши собі в думці будь-що напоїти коней; однак цілковитої певності, що Чарлі Півняче Око піймається на його гачок, у нього не було. Підліток з тубільців, його помічник, розпалив багаття; Джек видав йому його пайку харчів і вже зібрався був перекусити сам, коли з’явився візник на ім’я Джім Райєн. Він їхав з Кулгарді, і його коні мало не падали від спраги.
— Дозвіл є? — запитав Джек Баламут.
Виявилось, що Джіму теж не пощастило запастися «писулькою» на одержання води для коней.
— Еге! — присвиснув Джек, — Півняче Око заявив, що без дозволу не дасть жодної краплі.
— Та як він сміє, паршивий виродок! — зарепетував Джім. — Я йому покажу, як не давати води! У мене коні здихають!
— Зажди трохи, — утихомирив його Баламут, який не бажав брати на себе гріха смертовбивства. — Півняче Око сказав, коли я замірився спокусити його пляшкою рому, що не стане випивати з таким запеклим водяним злодієм, як я. Гаразд, кажу, тоді я сам вип’ю і твоє, і своє! Сколотив пляшку — й до рота; вдаю, ніби ковтаю, а сам патякаю казна-що. Коротше, роздрочив його страх як, бачу, йому аж жижки трусяться випити. От я й «забув» біля нього пляшку, а він подумав, що то я з п’яних очей.
Джім був у захопленні від цієї витівки і підсів до Джека, щоб разом з ним підвечеряти. Вони почекали до смерку. А тоді, побачивши, що в халупі Чарлі не засвітилося, пішли до води. Шукати ключа нема потреби, вирішив Джек Баламут. Він постукав по цистерні, щоб визначити рівень води. Джім пробив невеличку дірку, щоб вона дзюрчала потихеньку, і Баламут підставив відро. Вони наповнили всі свої цебри, понапували коней і роз’їхалися в різні боки. От яку штуку втяв зі сторожем Джеків ром: звалив йог з ніг, і візники домоглися свого.
Та найгучніщий свій подвиг Джек Баламут зробив тоді, коли повертався з Кулгарді до Південного Хреста і мав чекати відплати від усіх сторожів, яких він одурив по дорозі туди. Джек саме сушив голову над тим, як напоїти коней біля першого ж казенного водосховища, коли раптом уздрів англійського солдата; той ходив шукати золото й тепер чвалав назад у селище, ледве переставляючи ноги. Джек запропонував підвезти його.
На солдатові був корковий шолом, «отой, знаєте, — Стенлі в африканських нетрях», пояснив Джек. А у Джека в кишені лежала повістка з викликом до суду за те, що він без дозволу їздить з селища до Кулгарді. Папір мав вигляд цілком офіційного документа — навіть з величезною печаткою. Ота печатка й солдатський шолом і надихнули Джека на блискучу ідею.
Він розтлумачив становище своєму пасажирові.
— Треба в найближчому водосховищі роздобути для коней води, а то нам капець, — сказав він. — Тільки в мене нічого не вийде, якщо не вигорить отакий план: ми, мовляв, з відділу водопостачання, шукаємо водні джерела, а ви особисто — уповноважений. Я кудись ушиюсь, коли ми під’їжджатимемо до сторожки. Мій малюк догляне коней. Його ніхто не пізнає. А від вас вимагається лише одне: підскакуйте до сторожки, здіймайте галас і тицяйте старому під ніс оцю печатку, ніби ви дуже велика птиця. Тільки боронь боже дати йому прочитати, що тут написано! Забивайте йому баки, хапайте воду і чимшвидше — ноги на плечі!
Англієць погодився взяти на себе цю роль і зіграв її, наче справжнісінький актор. Він виконував її аж до кінця мандрівки.
Протягом усього довгого літа Джек Баламут ганяв свій фургон туди й сюди і всіма правдами й неправдами привозив новини та продовольство людям, прип’ятим до пересохлої пустельної землі. І майже щоразу він привозив Моррісу листа та посилку від місіс Гауг, а також листи й пакунки Жану Робійяру від його дружини.
Життєрадісно і безстрашно зустрічали старателі всі злигоди, що випадали на їхню долю. Бідкатися та бурчати вважалося ознакою слабодухості. Песимісти і боягузи давно повтікали з приїску. А всі, хто лишився, пишалися своєю витривалістю. Відчайдушна відвага спонукала їх не припиняти боротьби за багатство, яке, вони вірили, чекає на них, причаївшись десь в оцих сірих безмежних чагарях під рудою розпеченою сонцем землею.
Добрий гумор і незламна воля до того, щоб вижити наперекір смертоносній спеці, згуртували воєдино людей всіх рівнів і станів, помагаючи їм пройти «через усі пекельні казани», як говорив Дінні. Час від часу з чагарникових хащів повертався старатель, висхлий, мов скелет, з дикими очима й кудлатою бородою, майже збожеволілий від голоду та спраги. Розповідали про людей, які змушені були пити власну сечу, аби не померти, про одного старателя, що нібито вбив свого коня і випив його кров, щоб підтримати в собі життя.