Мак-Суїні й раніше застерігав Лору — радив їй не пити, хоч йому було вигідно, звісно, що відвідувачі купують для неї вино. Тому він удався до таких хитрощів: звелів офіціанткам наливати Лорі з пляшки, в якій він завжди тримав для себе холодний чай, або подавати їй розведене водою імбирне пиво у пляшці з-під джину. Та Лорі тепер подобалось пити коньяк, подобалось веселе запаморочення голови, яке викликало в неї шампанське. Вона сама краще за Мак-Суїні знала, що вже звикла до спиртного, і їй ставало страшно, коли вона думала про те, до чого це може призвести. Вона бачила себе нікчемною старчихою, такою, як стара Мег Райєн, що тиняється по шинках, випрошуючи на похмілля чарчину.
«О ні!—ледь не плачучи, казала собі Лора. — Цього не може бути, до цього не дійде!» І все-таки їй було страшно: вона знала, що все може статись, якщо і далі так піде. Лора не могла позбутися відчуття своєї безпорадності, своєї самотності, їй потрібна була чиясь любов і близькість. В задушливій атмосфері готелю, серед зголоднілих за жіночою ласкою чоловіків, Лора відчула раптом, як у ній прокидається незнане раніше грубе плотське бажання.
Вона відчувала, що могла б дозволити цілувати себе, держати в жагучих обіймах не одному з цих чоловіків. Але вже сама думка про це жахала її. В душі вона залишалася все тією ж добре вихованою дівчинкою, яка вважала будь-які випадкові зв’язки аморальними і вульгарними; все тією ж гонористою і самовдоволеною жіночкою, яка була дружиною Олфа і пишалася своєю чеснотою. «Вільна любов», плотські утіхи поза шлюбом здавалися їй принизливими.
Лора соромилася своїх почуттів, стидалася того, що закипало в ній під похітливими поглядами п’яних чоловіків, при їх випадковому грубому дотику. Вона пробувала удавати з себе байдужу: з спокійною гідністю відповідала на багатозначні натяки поважних городян та деяких приїжджих знаменитостей; але все це були нікчемні прикидання. Вона не могла обманути себе: любовні загравання чоловіків були їй приємні, вони хвилювали її і ніби повертали до життя.
Довгий час після смерті Олфа Лора жила, замкнувшись у своїй холодній самотності, сховавшись у ній від веселих, лукавих очей, які часом можуть сказати більше, ніж слова, їй здавалося, що горе, яке вона пережила, мало не позбавило її розуму, зробило її тупою та байдужою до всього. Вона ніяк не могла примиритися з думкою, що Олф так жорстоко покарав її, залишивши на самоті. На деякий час вона втратила здатність нормально мислити і відчувати. Вона дивувалася, що тіло її досі робить якісь рухи, що вона може стискати і розтуляти пальці, чути і бачити. Навіть Еме, здавалось, перестала для неї існувати. Поволі вона переконала себе, що не любить дочки; але вона постарається бути їй доброю матір’ю, виконає свій обов’язок, дасть дитині все, чого Олф міг би побажати своїй дочці.
Вона віддала Еме до монастирської школи в Кулгарді, коли вирішила грати вечорами в «Західній зірці».
— Адже не можу я щовечора залишати її у тебе, — доводила вона Саллі. — Там принаймні вона не буде, як тут, гасати після школи по вулицях з сусідськими хлопчаками.
Спочатку, граючи вечорами в Мак-Суїні, Лора була дуже мовчазна і замкнута в собі. А Мак-Суїні, навпаки, дуже добрий і чуйний до місіс Брайрлі. Відвідувачі ставилися з повагою до її горя, до жалоби, якої вона не знімала протягом багатьох місяців. Лора тепер і сама не могла пригадати, як це почалося, — як вона подружила з офіціантками, а надто з Кларою, що привабила її до себе своїм чудовим голосом, глибоким і соковитим контральто, таким сильним і воднораз задушевним. Лора акомпанувала Кларі, коли та на настійну вимогу чоловіків погоджувалася співати. Клара вважала коньяк найкращими ліками від усіх скорбот, і Лора дедалі частіше стала причащатися ним разом із Кларою.
Поступово Лора звикла до обстановки готелю Мак-Суїні, до грубуватих, але дружелюбних відносин, які там панували і які, зрештою, припали їй до душі. Вона почала з більшою цікавістю і поблажливіше ставитись до рудокопів та старателів, які сходились до зали послухати, як вона грає на піаніно і співає популярні пісеньки. Розмовляла з ними, навіть коли вони були трохи під чаркою, і залюбки слухала їхні розповіді про всілякі удачі та невдачі. А іноді дозволяла їм частувати себе вином, тому що їй хотілося забутись, перестати думати про Олфа.
Його смерть упала на неї, мов якийсь страшний тягар, що більше думала про неї Лора, то гіркіше їй ставало на душі. Така смерть була дезертирством, зрадою їхньому коханню, і цього вона не могла простити Олфу. Йому, виходить, було однаково, що станеться з нею, раз він сам, з доброї волі, покинув її назавжди. Злість проти Олфа закипала у неї в серці. Тупа, неприборкана злість. А ці гулянки з грубими, чужими їй людьми немовби опоганювали в її очах пам’ять Олфа. І вона знаходила якусь несвідому втіху в цьому зрадництві, ніби мстйлася йому за свою кривду.