Багатьом здавалося, що кризі не буде кінця-краю. І вони пророкували, що незабаром Калгурлі перетвориться в таке саме закинуте рудникове селище, як Кулгарді, і тільки ряди будинків-пусток,. два-три трактири та кілька напівзруйнованих рудників на околиці нагадуватимуть про те, як колись вирувало життя у цьому місті — «перлині приїсків». Але старожили не поділяли цього песимізму. Вони пирхали, слухаючи похмурі віщування, і не втрачали віри в добрий старий Боулдерський кряж, що простягнувся навколо міста Калгурлі.
Морріс, немов підбадьорюючи Саллі, показав їй на брудні пасма диму, які поволі пливли в тихому нічному повітрі, залитому непевним світлом місяця.
— Зеб Лейн каже, що зараз розв’язується проблема сірчаних руд, якою нас весь час страхають, і що справи на Боулдері незабаром знову підуть на лад.
— Що ж, йому видніше, — промовив Дінні сухо. — Мабуть, справи підуть на лад, як тільки це стане вигідно для промисловців. Але колишньому завзяттю і багатству — зась. Не ті часи.
— І ми вже не ті, — вихопилось у Саллі.
— Вірно, мем, і ми не ті, — озвався Дінні, і в погляді його промайнув співчутливий вираз. — Ось деякі хлопці набрались розуму: продали першу ж добру ділянку і мерщій накивали звідси п’ятами. Білл Єгосафат, наприклад, осів на землі. Як тільки вони з Джонсом Крупинкою продали своє родовище в Леонорі, Білл подався на Схід, і тепер у нього ферма десь біля Ріверіни.
— Старій ері шукачів золота на цих приїсках настав край, — сказав Морріс. — Починається нова ера. Тепер зміцнюватиметься промисловість, і її інтересам буде підкорено все. Нам в якійсь мірі потрібен прогрес, який вона з собою несе. Зростання промисловості створило Калгурлі — дало нам рудники і залізницю.
— Так-то воно так, — палко сказав Дінні, — але афери і спекуляція, на яких побудована промисловість, довели нас, як бачиш, чортзна до чого. Ні, треба очистити приїски від усього цього бруду; ми повинні боротися за свої права безустанно, якщо не хочемо, щоб на наших приїсках грабували народ. Я маю на увазі не тільки таких, як ми з тобою, не тільки старих золотошукачів і рудокопів, а всіх, хто тут живе і працює і для кого приїски — рідна домівка. На них тримається все життя приїсків, а для промисловців вони все одно що грязюка на дорозі.
З глибини веранди почувся хрипкий голос Кріса:
— «Обурення — це зростання свідомості нації, — каже сер Роберт Піль. — Народ повинен обурюватися доти, поки не створить справедливих законів».
— А хіба хто проти цього заперечує? — похмуро сказав Морріс, звертаючись до Дінні. — Як згадаєш про все золото, видобуте в нашій країні, про мільйони фунтів стерлінгів, у які воно перетворилось, аж не віриться, що тим, хто живе тут, на приїсках, дістались мізерні крихти. Хоч які були зловживання, погане управління, біржові афери, а все ж боулдерські рудники виплатили понад три мільйони дивідендів. А ми живемо в цьому триклятому пеклі і гинемо від бруду, нестачі води, через відсутність елементарних вигод. Лікарня — це дощані бараки і парусинові намети, де хворі на тиф щоліта мруть наче мухи. А оці халупи із заліза й ряднини, в яких живуть рудокопи, — це вже казна-що, дивитись гидко!
— А ти ростеш, Моррі, — посміхнувся Дінні. — Вже зовсім не той запліснявілий консерватор, яким був колись.
— Я такий же трудівник, як і всі ви, — сказав Морріс. — А кайло і лопата навчили мене розбиратися у політиці.
— А скільки старателів заробляли цілу купу грошей на перших ділянках і тут же розтринькували все до останнього пенса! — озвалася Саллі.
— Ще б пак! — вигукнув Дінні. — Адже душа волі просить! Ну і дуріли хто як умів. Адже як бувало: пощастить хлопцеві — він продасть ділянку і місяців два-три живе, мов король. А тепер хіба мало таких «королів» порпається в покидьках, у помийницях.
— Аж надто багато користі дало нам золото! — глузливо промовила Саллі. — Це була примара, за якою ви всі ганялись. Уявляли, що вона створить вам рай на землі.
Старий Кріс пробурмотів: