Морріс мовчав, його думки літали в минулому.
— От коли мені здорово не пощастило, так це тоді, як я загубив акції Великого Боулдера. Хотів би я знати, яка сволота скористалася ними?
— Так, у Хеннані люди були вже не ті, що в старому таборі, — зауважив Дінні.
— Не ті, — погодився Морріс. — Єдиний раз за все життя трапилась нагода розбагатіти, так і то якийсь негідник відібрав її в мене, привласнивши собі мої акції. Йому, певне, живеться тепер непогано.
Дінні знав, що історія з акціями — болюче місце Морріса. Мабуть, Морріс дуже вірив, що вельми розбагатів би, якби не загубив тоді акцій Великого Боулдера. А втім, він і тепер ще продовжував потроху грати на біржі.
— Дивно, — вів далі Морріс, — як нам усім не пощастило. І ти, Дінні, і я, і Саллі, і Робійяр, і Брайрлі — ось уже скільки років ми тут, на приїсках, і нікому з нас не поталанило.
— Першим занапастив себе Олф, — промовив сумовито Дінні, — і його дружина теж.
— Ви не повинні осуджувати Лору, — заступилася Саллі.
— Я не осуджую її, — сказав Дінні.
— А я осуджую, — Морріс говорив рішуче і жорстоко. — Для чого вона відправила Еме в монастир у Кулгарді? Не хотілося самій возитися з дівчиною? А те, що вона вийшла заміж за цього Мак-Суїні, я вважаю просто глумлінням з пам’яті Олфа.
— Ти дуже суворий, Моррісе, — пробурмотіла Саллі.
— А ти могла б так зробити? — спитав Морріс.
— Не знаю, може, і зробила б, — призналася Саллі.
Дінні вирішив, що час змінити розмову.
— Кажуть, що Фріско знову пішов угору в Лондоні, — сказав він, не підозрюючи, що нову тему обрав не зовсім вдало. — Заснував нібито велике акціонерне товариство і одружився з якоюсь багачкою.
Саллі була рада, що вони сидять у сутінках: Морріс міг би помітити, як вона здригнулась, почувши цю новину.
— Так, хтось говорив мені про це, — недбало кинула вона.
— Педді Кеван продав йому Золоте Перо, — сказав Дінні.
— Фріско й Педді Кеван — скажіть на милість! — вигукнув Морріс. — Хто б міг подумати, що вони стануть такими великими персонами на приїсках!
Дінні презирливо сплюнув.
— Великими персонами? Просто загребли купу грошей. Та я краще копатиму золото, поки не здохну, ніж наживатимусь так, як вони.
— Я теж, — погодився Морріс.
Співрозмовники надовго замовкли. Журливий спів Калгурли завмер десь удалині, і тільки глухі удари дробарки порушували тишу. Саллі пішла в будинок, щоб покласти спати дитину, а коли вона повернулась на веранду, Морріс і Дінні урвали розмову, наче не хотіли, щоб її чула Саллі.
— Моррі каже, що ніколи більше не піде шукати золото, — сказав Дінні.
— Не підеш, Моррісе? — спитала Саллі.
— Ні, — одказав Морріс, і в голосі його забриніла нотка жалю. — Я не мрію більше про золото і не сподіваюсь, що доля посміхнеться мені.
— Що й казати, тобі тоді здорово не поталанило, Моррі, — погодився Дінні. — Але знаєш, старатель завжди лишається старателем, я так вважаю. Золота в країні хоч греблю гати. Ходімо зі мною до Лейвертонових горбів — може, ми ще спіймаємо щастя за хвіст.
— Ні, — повторив Морріс. — Я краще ховатиму покійників.
— Твоя воля, — промовив Дінні неквапливо. — А мені більше нічого робити в цьому місті. Навіть повітря мені огидне і цей гуркіт! Ех, як згадаєш, коли ми ходили з Олфом курними шляхами! Це була найщасливіша пора в моєму житті: щодня чекаєш, бувало, що принесе тобі доля, ждеш свого великого щастя. Рудники занапастили Олфа. Ну, а мене туди нічим не заманиш. Гадаю, до речі, що ти маєш рацію, Моррі, — рудники незабаром знову працюватимуть на повну потужність, і Калгурлі і Боулдер розквітнуть знову. Але я серцем відчуваю, що не знайти тут правди робочій людині доти, поки ми не візьмемо кермо влади в свої руки, як говорить Кріс.
Дінні встав і потягнувся, немов скидаючи з себе смуток, який не залишав його весь вечір…
— А що, власне, ти тут можеш зробити? — іронічно спитав Морріс.
— Я? — промовив Дінні, засміявшись. — Не дуже багато. Але я вірю, що робітники доб’ються свого так само, як вони добились свого у боротьбі за розсипне золото. Це одна з найславетніших битв австралійського робітничого класу, Моррі. Вона змінила долю країни, вона заткнула пельку урядові Форреста, який опирався утворенню федерації, вона ввела наш Захід до складу федерації. Тепер всі визнають, що в часи «Еврики» мій батько і його товариші зробили непогану послугу Австралії, а я гадаю, що старателі наших приїсків зробили не менше, борючись за свої старательські права.