«Робочі воли» на австралійській літературній сцені справили таке враження, наче дощ після посухи. На відміну від своїх попередників, що розглядали природу як грізного суперника поселенців, Прічард змальовувала австралійця, подекуди з відтінком натуралізму, в гармонії з навколишніми лісами, горбами, струмками, тваринами. Проте вона не плекала утопічних надій на можливість у єднанні людини з природою знайти порятунок від потворностей буржуазної цивілізації. Загублене поселення лісорубів і пильщиків на Шостій Милі стає ареною класової боротьби. Марк Сміт, освічений робітник, що об’їздив увесь світ, вносить фермент революційного пробудження в життя Шостої Милі, і хоч страйк закінчився невдачею, в людях сталися внутрішні зміни: вони вже не будуть покірно, наче ті воли, тягти ярмо. «Робочі воли» — провісник соціалістичного реалізму в австралійській літературі. Показово, що цей роман був першою книгою австралійського письменника, яка вийшла в Радянському Союзі, — в 1928 році.
До роману «Кунарду» (1929) австралійська література не знала глибокого реалістичного зображення корінних жителів континенту, чорношкірих аборигенів, вільного від екзотичної мішури, поблажливості, сентиментальності. Трагедія кохання білого Х’ю Уотта і аборигенки Кунарду, яка працювала на його фермі, розказана з побутовою достовірністю і сумовитою поезією легенди. Засуджуючи расову дискримінацію, Прічард першою наважилася написати про аборигенів як про рівних, не лише декларуючи рівність, а й доказуючи її художньою логікою твору.
Трилогія «Буремні дев’яності» (1946), «Золоті милі» (1948), «Крилате насіння» (1950) — результат багаторічних творчих пошуків. Ми знаходимо в ній особливості, властиві всьому художньому світові Прічард. Більш чи менш виразно вони проступали і в «Робочих волах», і в «Кунарду», і в «Чорному опалі» (1921) — романі про старателів опалових приїсків, і в романах 30-х років «Цирк Хексбі» і «Рідні й чужі». Це чудові описи праці — фермера, старателя, лісоруба, точні і в деталях, і в самопочутті героїв; образ жінки невичерпних життєвих сил, яку не зігнути ніяким знегодам: уміння передати, як і чим живе певний людський колектив, хай то буде циркова трупа чи табір старателів.
Але ці якості злилися в новому синтезі. Провівши своїх героїв, західноавстралійських золотошукачів і шахтарів, через шістдесят років — від кінця XIX до середини XX століття, — Прічард показала, як розвивалось і змінювалось австралійське суспільство, як у свідомості передо вих людей Австралії достигало «крилате насіння» комуністичних ідей.
В австралійській літературі 40—50-х років трилогія Прічард — не єдиний масштабний твір романного жанру. Елінор Дарк створює історичну трилогію про ранній період колонізації континенту — «Земля поза часом» (1941), «Штурм часу» (1948), «Нема перешкод» (1953); Венс Палмер — трилогію «Голконда» (1948), «Час сіяння» (1957); «Велика людина» (1959), в центрі якої — успіхи і втрати Мейсі Доновена, робітника, що піднявся до поста прем’єра штату і відірвався від свого класу. Але в трилогії Прічард, творі соціалістичного реалізму, є принципова відмінність від згаданих творів. Письменниця простежує взаємозв’язки людини і суспільства в перспективі непереборного руху до остаточного краху старого світу і перемоги соціалізму. Саме цей характер історизму ставить її в один ряд з відомими епічними творами М. Пуйманової, А. Зегерс, Д. Димова, Л. Арагона, Ж. Амаду.
Дія роману відбувається в Західній Австралії в останнє десятиліття XIX століття. В малонаселений край, де відкрито казкові поклади золота кинулись тисячі людей, австралійців і іноземців. Азарт гонитви за зникаючим золотим маревом, запаморочливі успіхи і невдачі, палатки в пустинних заростях, їдальні під голим небом і «пансіони» в сяк-так збитих дощаних будинках, спека, голод і спрага, епідемії дизентерії і тифу… В романі відображене і реальне історичне тло, і строкатий колорит «золотої лихоманки». Прічард півстоліття прожила в Грінмаунті, поблизу Перта, столиці Західної Австралії, в 1931 році була свідком і навіть спробувала щастя в ларкінвільській «лихоманці», записувала спогади, легенди й анекдоти старателів, копалася в архівах. Майстерно поєднуючи монологи оповідача з авторським текстом, вводячи вдію десятки людей найрізноманітнішого соціального стану, розгортаючи події минулого, а разом з ними яскраві деталі, письменниця немов пускає своїх героїв у невеличкому човні по повноводній річці, — вони потрапляють то на бистрину, то на мілину, то борсаються у вирі, а річка несе їх все далі й далі. На кінець століття вона входить у береги, приїски захоплюють собі золотопромислові компанії, колишньому вільному старательству і стихійній демократії настав кінець. Найспритніші й найенергійніші скуповують акції синдикатів і експлуатують своїх колишніх товаришів, як от колишній злодійкуватий юнак Педді Кеван, що став тепер сером Патріком, мільйонером. А більшість поповнює армію пролетаріату.