Тож оскільки всі були зайняті, в кухні лишилася одна я.
У Я вдихала смачні пахощі підрум'янених страв, милувалася лискучим начинням, дзиґарем, який прикрасила гілочками гостролисту, срібними кухликами, що вишикувалися на таці в передчутті тепленького елю, а найбільше результатом своїх ревних зусиль — вичищеною й відмитою до блиску підлогою.
Ось так я подумки віддавала шану довершеності кожної речі навколо, коли ж пригадала, як старий Ерншо зазвичай приходив, коли все отак було прибрано, й узивав мене «дівчам собі на умі», вкладаючи у мою руку різдвяного дарунка — шилінга. З цієї згадки постала інша — його любов до Гіткліфа і страх, що після його смерті вихованцеві нелегко прийдеться. Звичайно, тут я згадала, як із ним поводяться зараз, і мій спів плавно перейшов у схлипування. Зрештою мені спало на думку, що краще вже спробувати чимось розрадити хлопця, ніж проливати над його долею сльози. Я встала й пішла надвір його шукати. Хлопець був недалечко — я знайшла його у стайні, де він зазвично годував коней та лагідно погладжував лиснючі боки недавно купленого поні.
— Давай скоренько, Гіткліфе! — погукала я. — У кухні так затишно, а Джозеф пішов до себе нагору. Ти швидко впораєшся; тоді я причепурю тебе гарненько, перш ніж прийде міс Кеті, та й підете разом до кухні і зможете донесхочу наговоритись побіля вогню.
Він продовжив свою справу, навіть не глянувши у мій бік.
— Ходи-но! Чи ти йдеш, чи ні? — я гнула своєї. — У мене й по пиріжку для вас знайдеться; давай, мені ж бо доведеться провозюкатись із тобою не менш як півгодини.
Я почекала п'ять хвилин і пішла, позаяк відповіді так і не отримала. Катрина вечеряла з братом та невісткою; я ж розділила не надто приязну трапезу з Джозефом, щедро приправлену докорами з одного боку та политу підливкою із зухвалостей з іншого. Гіткліфові пиріжок та сир стали за поживок для ельфів та домовиків, пролежавши на столі всю ніч[2]. Він А порався у стайні аж до дев'ятої, а тоді надутий мов сич попростував до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, оскільки мала владнати багато справ, що стосувалися прийому її нових друзів. Вона лиш раз заскочила до кухні, щоб побачити свого товариша дитинства, та його там не застала, і, затримавшись на секунду, аби спитати, що з ним, повернулася до гостей.
Гіткліф вранці піднявся вдосвіта й, оскільки було свято, пішов ділити своє горе з вересовими полями і не з'являвся доти, доки вся сім'я не вирушила до церкви. Здавалося, що утримання від їжі і тривалі роздуми трохи покращили його гумор. Він спинився на хвилинку біля мене і, зібравши всю свою мужність, зненацька вигукнув:
— О Неллі, скажи, що я слухняний, правда? Я більше не буду бешкетувати!
— Оце саме вчасно, Гіткліфе! — відказала я. — Ти вже встиг засмутити Катрину: смію думати, вона навіть жалкує, що повернулася додому! Виглядає так, ніби ти їй просто заздриш, бо вона заслуговує на більшу увагу, ніж ти.
Йому не вкладалося до голови, як можна було заздрити Катрині, але те, що він її засмутив, хлопець зрозумів добре.
— Вона справді казала, що засмучена? — занепокоєно перепитав хлопчина.
— Вона заплакала, коли зачула мої слова про те, що вранці ти знову кудись подався.
— От що, — відказав він, — минулої ночі плакав я, і я маю на це набагато більше підстав, ніж вона.
— О так, у тебе були причини — ти ж пішов спати зі спокійною совістю і порожнім шлунком, — почув він від мене у відповідь. — Адже гордовиті люди живуть лише власними бідами. Але якщо тобі соромно за свою поведінку, ти маєш попросити в Кеті вибачення, тільки-но вона прийде. Ні, ти У краще просто зараз піди нагору, поцілуй її на знак примирення і скажи… Та ти й сам знаєш, що сказати, — головне, аби це було від щирого серця. Не думай, що вона стала тобі чужою, якщо вдягла пишне плаття. А тепер, хоч мені й уже треба йти готувати обід, я викраю часинку і приведу тебе у пристойний вигляд, так що Едгар Лінтон видаватиметься поруч із тобою безкровною лялькою. Та він такий і є. Хоча ти й молодший за віком, проте, заприсягнуся, вищий і вдвічі ширший за нього в плечах — ти можеш звалити його з ніг одним ударом! Як сам вважаєш, хіба б не зміг би?
На мить хлопцеве обличчя проясніло, та потім він знову похнюпився і зітхнув:
— Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг — це не зробить його в очах інших гіршим, а мене кращим. Якби ж я тільки мав таке світле волосся й гладеньку шкіру, і так само гарно вдягався й поводився, і міг бути таким же багатим, як він!
– І за найменшої нагоди бігав би плакатись до мамці, і тремтів, коли якийсь там сільський хлопчисько покаже тобі кулака, і сидів би цілий день удома, бо надворі дощ, — додала я. — Гіткліфе, звідки така слабкодухість? Підійди-но до дзеркала — я покажу, чого тобі справді варто бажати. Бачиш ці дві риски, що пролягли в тебе між бровами? І ці густі брови, що замість того, щоб пустотливо здійматись догори, повзуть униз? І двійко бісиків, які так глибоко зачаїлися у твоїх очах, що ніколи й на світ не показуються, а лише інколи виграють у темряві, мов ті дияволові діти? То прагни й привчися до того, щоб нахмарене чоло розгладжувалося саме собою, а очі широко й по-дружньому дивилися на світ, й заміни своїх бісиків на довірливих невинних янголят, які вбачають у кожному добро, а не лихі помисли. Не дай собі перетворитися на зацькованого приблудного пса, який знає, що заслужив на покарання, та все одно ненавидить весь світ так само, як і свого кривдника.