Згадавши відомого колись політика, майор криво посміхнувся. Але взагалі-то Гайворону було не до сміху: здавалося, що ці кляті комахи тільки на нього й полюють. Іншим хоч би що, а на нього цілою хмарою накидаються – ні тобі порибалити, ні пополювати як слід, і вдень, і вночі немає спокою. Після кожного такого відрядження все його тіло вкривалося червоними пухирями. Не допомагали ні репеленти, ні найсучасніші ліки від алергії. Навіть від укусу звичайного комара на шкірі майора спухала здоровенна булька, що швидко репалася й неймовірно свербіла.
Від однієї згадки про це майора аж сіпонуло.
Його водій, щоб виграти час, вирушив навпрямки, об’їжджаючи величезні дощові вимоїни на лісовій дорозі. Ці кілька кілометрів бездоріжжям остаточно вибили Гайворона з колії.
Нарешті, слава Богу, авто знову вибралося на асфальт, а он за тією просікою вже видніє база відпочинку, колись збудована до приїзду другого президента країни. Леонід Данилович так сюди й не доїхав, а ошатних дерев’яних будиночків набудували ціле містечко, і дуже оперативно. Якби ж усе будувалося такими темпами, подумалось майорові, то була б інша країна.
Наразі база порожніла, та й за часів її відкриття тут не було надто людно. Лише вищі місцеві чини інколи наїжджали сюди порибалити та постріляти качок. Крім охорони й кількох жіночок з обслуги – нікого. Гайворон, можливо, й полюбив би цей затишок, цю незайману природу: велетенські сосни, чисте тутешнє озеро з м’якою водою – якби не крилата мерзота. Може, й справді вирядитися у бджолярські обладунки? Але ж підлеглі засміють. Мусить терпіти – служба.
Коли автівка зупинилася біля воріт бази, там уже чекали. Назустріч вибіг охоронець, козирнув і, мало не спотикаючись, кинувся відчиняти. Із будиночка навпроти вже летів місцевий оперативник, нашвидку щось дожовуючи. Гайворону лестила така метушня – а як же ж, гість зі столиці!
– Петро Сергійовичу, а ми вас уже зачекалися! – Міцний літній чоловік у джинсах і спортивній вітрівці чемно відчинив перед Гайвороном дверцята машини.
– Так, бачу, як чекали: над банькою навіть диму не видно.
– Що ви, все готове, навіть сніданок на столі!
– Може, спочатку до справ? Бо я тут лише на кілька днів.
– Тоді ходімо в будиночок, там уже всі зібралися.
Гайворон застібнув куртку, поправив густе, чорняве, вже засивіле на скронях волосся й рушив слідом за офіцером.
У мисливському будиночку, майстерно поставленому з круглих, добре обтесаних колод, за столом, накритим явно не для офіційного засідання, сиділо двоє: молодик у спортивному костюмі й присадистий літній чоловік у поліційній уніформі. Обидва посхоплювалися з місць, побачивши поважного столичного гостя.
– Бачу, дарма часу не гаєте,– іронічно зауважив із порога майор, кинувши оком на стіл.
– Так ми той… Саме снідали… Та й в Додіка привід – жінка двійню народила,– виправдовувався поліціянт, поспіхом прибираючи спиртне зі столу.
– Ну, якщо так, то вітаю! – Гайворон підійшов, щоб потиснути руку високому молодику з виголеним «під нуль» черепом. Усі інші теж потяглися тиснути руку столичному гостю. Майор зайняв чільне місце.
– Одразу про головне… Мені вже доповіли про ваші художні витвори. Що це за сафарі ви тут влаштували? Я прислав оперативну групу, аби спіймати кількох «лівих» копачів. Для звітності, розумієш? – звернувся він до оперативника.– А ти тут справжню війну затіяв. Знаєш, яка зараз ситуація? Найменший розголос – і твоя кандидатура стає першою на тривале відрядження в зону ООС.
– Пане майоре, я не давав команди стріляти. То Додікові хлопці дозволили собі зайве.
– Капітане Кушнір, хто керував операцією!? – Майор раптом зірвався з місця і стукнув долонею по столу.
– Лейтенант Бистряков. А Додікових хлопців ми залучили, аби допомогли розібратися з місцевістю.
– Лейтенанта відсторонити, підготувати документи для відрядження в Донецьку область. Якщо любить постріляти, там буде нагода! Тобі, капітане, догана із занесенням! Наступні кандидати – ти і начальник поліції! Знаєте, які зараз настрої в місцевих? Хочете Поліську народну республіку? Так Пупкіну навіть чухатися не треба, аби перекинути сюди з Білорусі «зелених чоловічків» на танках, а на додачу тут і так майже в кожного жителя стволи на руках. А ви мало що розвели бардак, ще й самі провокуєте заворушення!
– Петро Сергійовичу, не гарячкуй! Ми вже подали звіт, зазначивши, що старателі першими відкрили вогонь. Свідчення вже є. А твій наказ щодо лейтенанта виконати я не в змозі – хіба ж не знаєш, хто його дядько?