– І вам доброго дня!
– Може, запросите до хати?
– Я вас не знаю, чоловіче добрий. А з дільничним ми вже розмовляли.– Жінка кивнула на одиноку постать біля машини.
– Ох, не відрекомендувався, вибачте! Кримінальна поліція, капітан Плашко.– Гайворон витягнув затерте посвідчення, розкрив і, наче фокусник, повертівши перед носом жінки, блискавично заховав. Знав, що майже ніхто не встигає розгледіти затертий напис «міліція», а тим більше запам’ятати прізвище.
– Це мій помічник. Хочу з вами поговорити про вашого Сашка.
– А що про нього говорити? Приїде з лісу, то й поговорите.
– То він живий? – промовив Гайворон, та, поглянувши на жінку, миттю зрозумів, що дав маху, тому виправився: – Ви з ним говорили?
– Так, телефоном. А в чому справа? – стривожилася жінка. Така навала представників закону, та ще й із самого ранку, змусила її насторожитися.
– На жаль, відбулося нещастя. Ваш чоловік застрелив поліцейського,– не зморгнувши оком, збрехав Гайворон.
– Ой божечки! Як таке могло статися? – Катерина опустилася на ґанок, чіпляючись за перила, наче ноги їй раптово відмовили. Тазик із пранням випав із рук. Груди молодої жінки важко здіймалися.
– Вам погано? – Майор простягнув руку, аби підтримати жінку.
– Ні, все добре, зараз минеться…
Жінка зблідла, але наступної хвилини взяла себе в руки.
– Давайте все ж таки зайдемо до хати! Я б не хотів, щоб хтось почув нашу розмову,– знову запропонував удаваний слідчий.
– Так, звичайно,– ледь чутно вимовила Катерина.
Гайворон із капітаном зайшли до світлиці слідом за господинею і розташувалися в кріслах навпроти каміна.
– Його намагалися затримати за незаконний промисел бурштину, а він першим відкрив вогонь і смертельно поранив поліцейського.– Гайворон говорив тихо – це надавало його словам переконливості.
– Я не вірю! Сашко без потреби навіть мухи не заб’є…– вимовила жінка, не піднімаючи очей, ніби сама до себе.
– Так сталося. Можливо, він і не хотів. Якби одразу здався, то відбувся б штрафом – і все. А так – збройний спротив, стрілянина. Отже, йому світить довічне. А ще гірше, як його впіймають побратими поліцейського… Самі розумієте, хтось може й не втриматися, зброя ж у всіх бойова… Цього я найбільше побоююся.
– Боже ж ти ж мій! Та як же так? Він же казав по телефону, що все добре… Чекайте, а з чого ж він стріляв? Зброю з собою він ніколи не бере, каже, щоб випадково чогось не вийшло. Он же його двостволка, у сейфі. Я покажу, і документ на неї є! – Жінка забігала, шукаючи ключі. Нарешті знайшла й почала тремтячими пальцями цілити ключем у проріз замка. У неї не виходило, ключ лише цокотів по залізу сейфа.
Нарешті капітан не витримав.
– Дайте сюди! – Він відімкнув сейф. Там лежала розібрана, добре змащена мисливська рушниця.– Зброю ми вилучаємо на експертизу,– додав Кушнір і, схиливши голову, намагаючись не дивитися на господиню, закрокував надвір.
Гайворон залишився наодинці з жінкою. Тієї миті він відчував себе вершителем її долі. Це було підло, підступно, але майорові подобалося. Десь у підсвідомості ворушилася думка: яка ж вона зараз, у розпачі, приваблива! Знав із власного досвіду – такі готові на все, аби врятувати рідних. Проте зараз не час, спершу справа.
– Знаєте, мені вас шкода. Стільки трудилися, старалися, а все ж доведеться конфіскувати.
– Що? – Катерина підвела на нього повні сліз очі.
– В якості компенсації за шкоду, завдану незаконним видобутком бурштину, і відшкодування родичам загиблого міліціоне… ач, ніяк не звикну, що в нас тепер поліція!..
Катерина сиділа ні жива ні мертва. Цей чоловік, наче велетенський полоз, гіпнотизував її тихим голосом, притлумлював волю, позбавляв здатності тверезо мислити.
– Так, мені дійсно шкода. Така молода, симпатична жінка з дітками на руках…
Тут майор похопився – знову прокол. Старієш, брате. Згадав, що Додік казав про дочку.
– Маю на увазі – з малолітньою дочкою. Але ж у мене теж донька, тому я спробую допомогти. Звичайно, аби залагодити й закрити цю справу, знадобиться багато грошей. До суду вона піде ще не скоро – треба в усьому розібратися. Але найперше ви маєте зв’язатися з чоловіком, щоб він з’явився з повинною. Може, він дійсно не винний у стрілянині, але як я зможу це довести?
– Так, так! Я обов’язково йому передам. І будьте певні – нічого не пошкодую. Може, зараз щось – у нас ще залишилися деякі заощадження!
Жінка схопилася й гарячково забігала по кімнатах, щось шукаючи.
– Катерино Антонівно, та не переживайте ви так.– Майор скоса поглянув на її стрункі ноги, що оголилися до стегон, коли жінка зіп’ялася навшпиньки над мисником, витягаючи клунок із грішми.– Я думаю, ми ще зустрінемося, коли все буде позаду. А зараз головне, щоб ваш чоловік дав правдиві свідчення. Ось тут мій номер телефону, дзвоніть у будь-який час. Повірте, це тільки в його інтересах!