Гайворон поклав на стіл візитку.
– Візьміть, будь ласка! Тут десять тисяч…
– Облиште, вам вони ще згодяться, можливо, доведеться щось дати судді… Найперше я маю поговорити із Сашком, може, й не знадобляться ті гроші. Головне – довести його невинність.
– Так, так…– Катерина совала клунок із грішми по столу, наче не знаючи, де подіти.– Якщо мало, я проситиму в родичів.
– Катерино Антонівно, ми ж домовилися. Ваш чоловік повинен зустрітися зі мною й розповісти, як усе було. До відділку йти не треба – хай просто зателефонує. Думаю, ми тут розумні люди, домовимося. Тобто доведемо його непричинність. Але поспілкуватися конче треба.
На цьому Гайворон підвівся й попрямував до дверей. Докинув уже з порога:
– А ви дуже, дуже симпатична жінка…
На ґанку чекав капітан Кушнір. Він спідлоба зиркнув на київського гостя.
– Петро Сергійовичу, а чи не перегнули ми палку? Що, як вона побіжить у відділок, а там скажуть, що ніхто навіть не поранений?
– Бачу, ти вже давно відстав від оперативної роботи. Вчись, капітане, як треба працювати. Найбільше вірять саме в найбільшу брехню. Нічого вона з’ясовувати не буде, а прямісінько кинеться рятувати любчика. Треба тільки вправно прослідкувати. Постав її мобільний на прослуховування. Нам від цього Сашка потрібне одне – помпа. Думаю, опиратися він не буде, жіночка ж у нього смачненька, та й дочку, певно, любить.– Гайворон підморгнув капітанові.
Той промовчав і пригнічено поплентався за столичним гостем, тримаючи в руках чохол із розібраною рушницею.
– А як із дозволом на прослуховування?
– Генерала я беру на себе! – Вони вже наближалися до машини.
– Ну, що там? – запитав дільничний, якому вже набридло тупцювати біля автівки.
– Та от, вилучили незаконну зброю,– кинув через плече Гайворон, сідаючи на заднє сидіння. І раптом щосили ляснув себе по шиї.– Ах ти, зараза, все ж таки встиг! Швидко дай мазь, вона в бардачку! – гукнув він до водія. І поки той порпався в мотлосі, шукаючи тюбик, на шиї майора вже здулася чимала рожева пухлина.
Розділ 3
Втеча
Як тільки непрохані гості вийшли з хати, Катя впала на табуретку й кілька хвилин просто вила, гойдаючись із боку в бік. Потім ухопила телефон і почала раз у раз набирати номер Сашка. Це все він, він втягнув їх у це лайно! Вона ж попереджала, просила, благала… А що у відповідь? «Ще трохи намию – і поїдемо звідси!»
Поїхали?! Тепер, як зловлять, заберуть усе до нитки, ще й посадять. Треба тікати! Аби попередити Сашка…
Катя знову і знову набирала номер.
– Абонент поза зоною досяжності,– щоразу відповідав байдужий жіночий голос.
– Господи, як же ж ця залізна хвойда мене задовбала!.. Сашко, сучий ти сину, що ж ти накоїв?! Вони ж убивство тобі шиють! Чуєш?! Що нам робити, кажи? – Катя схлипнула, але швидко взяла себе в руки.– Добре, ми з Танюшкою заховаємось і десь пересидимо, гадаю, усіх грошей вони не знайдуть… Натомість ти знайди нас, а додому, чуєш, поки не приходь! Не приходь, чуєш? Чи ж ти чуєш мене?! – Вона кричала в слухавку, аж поки із сусідньої кімнати не з’явилася заспана донька.
Тікати! Треба тікати! – Катя заметушилася по хаті, похапцем збираючи речі. Але куди – з п’ятирічною дитиною? Як тільки сяде на потяг, уже в Сарнах знімуть. До лісу? Куди до лісу з дочкою? Господи, має ж бути якийсь вихід… Вона визирнула з-за фіранки: навпроти, біля магазину, вже нишпорить якийсь підозрілий тип. Явно нетутешній.
Завезти дитину до матері? Ні, це дурне. Додік все про неї знає, а дільничний із ним – одна шайка. Але чого це вона так стривожилася? Он же слідчий натякав – можна домовитися. Може, все ще влаштується. Скільки ж вони запросять? Торік з Левка Полюховича, який через ревнощі зарізав дружину, взяли двісті «паперів»1, але ж не посадили. Вона теж позичить скільки зможе, аби не чіпали. Але від гріха подалі треба сховати Таню. Ці, якщо вирішили, ні перед чим не зупиняться, ні перед викраденням, ні перед шантажем. Вона знала: якщо полюють на Сашка, тут усі засоби будуть вжиті. У лісі живе, тож знає закони лісу. То куди? До Сашкового кума Степана! Так, вони не знають про кума, а в сільраді записаний інший чоловік. Та й, може, побояться чіпати, бо Степан щойно з ООС…
Схопила дочку, закинула на плече сумку з одежками, що похапцем зібрала, і вискочила заднім двором у город. Боса, у чому була, побігла городом, перечіпляючись через кілки, що ними підв’язували минулого року помідори. Здавалося, що всі поліцейські нишпорки мчать слідом, навіть відчувала їхнє важке дихання. Цей страх підганяв, додавав сили. Катя бігла з дитиною на руках, не відчуваючи втоми, петляючи, перестрибуючи зрошувальні канави, що деінде перерізали городи. Мала, певне, відчула материні страх і відчай, бо міцно вчепилася рученятами в її шию й навіть голосу не подала за всеньку дорогу.