Ось і Степанова хата на самому краю містечка – далі частокіл густих сосон. Знала, що в кума ще десь пасіка в лісі – якщо треба, можна й там заховатися разом із Танюшкою. Нарешті постукала в двері: простоволоса, з повними жаху очима.
– Кумонько, а що це ви зрання? Сашко з кимось у ліжку застав?..
Кума хотіла була пожартувати, але, побачивши на руках у Каті дитину та її перелякані очі, так і заклякла на порозі з відкритим ротом. Потім, ледве ворушачи губами, запитала:
– Щось страшне сталося?
– Людо, мого Сашка у вбивстві звинувачують. Сьогодні слідчі приходили…
– Боже праведний! А Сашко ж що каже? – ніяково сплеснула руками кума.
– Телефон не відповідає. Кілька днів тому подзвонив, сказав, що все добре, і після того…– Катя поставила на ґанок доньку, а сама впала на груди кумі й заридала вголос. Дала повну волю сльозам. Кума й собі не стрималася. Поруч, учепившись у поділ маминої сукні, рюмсала мала.
Ревли довго, поки Людмила не взяла себе в руки.
– Слухай, кумонько, може, й не все так погано… Тебе не заарештовано. Сашко дзвонив – значить, живий і теж на волі. Шукають вони його?
– Слідчий такий собі ніби лагідний, дещо обіцяє. Але я все одно Таньку в тебе залишу. Не вірю я ментам, бо стільки наслухалася…
– Слідчий молодий? – запитала Людмила, думаючи про щось своє.
– Ну, такий, нібито не зовсім порохнявий.
– Треба йому дати!
– Та я пропонувала. Не взяв, певне, мало!
– Дурна, певне, що мало. Я про інше кажу. Треба дати… ну, ти розумієш?
– Ти про що, Людко?
– Ой, не роби великі очі. Ми, жінки, маємо жертвувати заради своїх чоловіків. Як думаєш, чого Додік відчепився від мого Степана?.. Він тепер вільний козак, працює тільки на себе й класти хотів на ті Додікові артілі.
– То ти із Додіком… спала?
– Ой, кумонько… Заради Бога, не треба на мене так дивитися! Слухай, Катю, що я тобі пораджу. Я догляну хрещеницю, а ти вертайся додому, причепурися, візьми, якщо хочеш, гроші та руш до слідчого. Зрозумій: чоловіки цінують не вірність, а самопожертву. Та й твій Сашко не мед-цукор, щодня бігає до «Янтаря» на ту малу барменшу витріщається. Люди все бачать!
– Що ти таке верзеш?
– Як би там не було, а жінці треба на практиці переконатися, що її чоловік – єдиний і неповторний. А якщо немає із ким зрівнювати, це лише пусті слова!
– Та ну тебе, Людко! Я піду додому, зберу речі й пересиджу у вас із Танькою кілька днів. А потім ви допоможете мені дістася до Рокитного.
– Я-то допоможу, але, Катько, ти ж сама маєш розуміти: якщо вони тебе підчепили, знайдуть навіть під землею. Хіба в лісі все життя сидітимеш?
Катя розлючено глипнула на Людмилу, проте начепила кумині галоші й знову помчала городами додому. Захекана, влетіла в дім і мало не зіткнулася лобом із витрішкуватим молодиком, що хазяйнував у неї в хаті. Стоп: це ж, здається, те саме чмо, що крутилося під магазином!
– Рятуйте! Злодій! – метнулася жінка до вікна.
– Заспокойтесь, громадяночко,– карна поліція! – Молодик, як і попередній візитер, тицьнув Катерині під ніс посвідчення, посміхнувся: – То ви, мабуть, з ранкової пробіжки? Отже, якщо не хочете, щоб я вдяг на вас «браслети», тихенько одягайтеся й ходімо до машини! Капітан…– він трохи зам’явся, згадуючи прізвище,– Плах… Плашко вже чекає на вас. І без дурниць, дитину теж прихопіть із собою!
Катя ледь помітно всміхнулася. Танюшку вам не дістати. Недарма вона так переполошилася, підказувало материнське серце.
– Дитина у моєї мами,– не зморгнувши, вимовила Катя.
– Добре, ми перевіримо.
– І взагалі, яке ви маєте право? Що я зробила протизаконного, якщо навіть чоловік вскочив у халепу?.. За яким правом вдираєтесь у мій дім?! Де ордер? – Тепер, коли дочка перебувала у відносній безпеці, Катя вже не стримувалася. Зараз вона покаже цьому сопляку…
Але той різко осік:
– Гаразд квоктати! Мені наказано слідкувати за тобою, а коли спробуєш утекти, привести до шефа! Второпала?! – просичав огидний тип просто їй в обличчя.
Катя зрозуміла: опиратися цьому недоумку – тільки собі зашкодити, тому пішла в кімнату одягатися. Молодик рушив слідом.