– Може, даси вдягтися? – гаркнула Катя. Балухатий поліцейський відступив за двері.
«Щось тут не те,– подумалося їй,– ці поліцейські надто схожі на бандюганів. Але хіба не так? Це ж тільки в телевізорі – реформа, реформа. Форма нова, а менти ті самі, особливо в глибинці. Брат казав – у Сарнах жодного не виперли. Тих, хто не пройшов атестацію, суд на роботі поновив. А як же ж, коли в кожного з них «паперів» і бурштину – мішками…»
Катина розгубленість відступила, до неї повернулася здатність тверезо міркувати. Вона вдягла нову сукню, прихопила згорток із грішми, телефон і потай, коли молодик відвернувся, пхнула до сумочки маленький кухонний ніж.
Розділ 4
Вартісна помпа
Гайворон нарешті розслабився: зручно всівся, закинувши ноги на письмовий стіл, як у старих вестернах, і підсунув ближче до себе ввімкнутий ноутбук. Ледь ворушачи пальцем, прокручував стрічку у Фейсбуці. Не те щоб його там щось надто цікавило – просто хотілося відволіктися від справ, а де ще так убити час, як не в соціальній мережі? Він полюбляв машинально ставити позначки, навіть не читаючи пости. Споглядай та «лайкай» – така собі фейсбучна нірвана. Досвідчений оперативник знав: тепер, коли всі гвинтики на місцях і механізм людських зв’язків та взаємовідносин запущений, залишається тільки трохи почекати – і буде результат.
Гайворон напівдрімав, поглядаючи з-під обважнілих повік на екран, де поступово змінювалися картинки, коли його солодке напівзабуття перервав грюкіт на ґанку.
– Ось, доставили втікача! – До кабінету ввалився розхристаний Додік. Майор скривився, наче скуштував гіркого огірка, та все ж прибрав гидливу міну з лиця. Закрив ноутбук і всівся як належало.
– Що, знайшли того поліського Едісона з його суперпомпою?
– Ні, самого не знайшли, ніби в трясовину провалився разом із своєю залізякою. А от дружка його впіймали.
– Хоч щось. Веди, хочу із ним поговорити!
Додік відчинив двері й гукнув своїм «бичкам», двом м’язистим дуболомам, одягненим у дешеві засмальцьовані спортивні костюми. Ті поспіхом заштовхали до кімнати переляканого Володька. Хлопець, перечепившись через поріг, зашпортався й упав, мало не перекинувши стільця. На розбитій брові запеклася кров, під оком цвів синець.
– А хто це тебе так, юначе? – Майор співчутливо похитав головою. Зробив крок і простягнув руку бранцеві, аби той звівся.– Кажи, я особисто з тією паскудою розберуся!
– Та пусте, просто підсковзнувся на сходах! – криво посміхнувся Володько.
– Бачу, ти нормальний пацан. Як звати?
– Володьком.
– А чому тікав?
– Сам не знаю. Всі ж побігли…
– А могли б і підстрелити.
– Ми ж усі під Богом. Якщо призначено, то й очеретиною можна зарізатися.
– Молодець! Ціную гумор.– Гайворон поплескав хлопця по плечах.– До церкви ходиш?
– Так. До церкви християн віри євангельської – п’ятидесятників.
– О’кей! Знаю та поважаю вашу віру. Певне ж, тобі відомо, що брехати – чи не найтяжчий гріх. Тому скажи мені, як перед Богом…– Гайворон трохи зам’явся, помітивши єхидну посмішку на обличчі Володька.– Добре, ніби перед пресвітером: де ви заховали помпу? Не думай, ми добре за неї заплатимо. Навіть якщо не захочете продати, то зможете попрацювати на Додіка – у долю. Так, Додіку?
– Еге ж! – мугикнув голомозий із кутка кімнати.
– Не знаю я, пане начальнику. Вони налетіли, ми побігли… А хто й куди – то ж ліс, самі розумієте. Коли почалася стрілянина, я зупинився.
– Зупинився він, курва! – Додік схопився з місця, стиснувши кулаки, готовий будь-якої хвилини вдарити.– Та ти ж гасав сосняком, поки бензин не закінчився. А потім тиждень десь по лісах тинявся. Якби добрі люди та мій дружбан Бабайчик не підказали, то й досі б тебе ловили!..
– Вийди-но звідси. Я хочу поговорити з хлопцем сам на сам! – Гайворон суворо звів брови до перенісся. Додік та його «бички» непорозуміло вирячилися, бо не чекали раптової зміни настрою столичного гостя, тоді, як пристиджені коти, потяглися за двері.
– Бачиш, із ким доводиться працювати! Чаю, кави?..
– Дякую, води б випив…
– Можу запропонувати «Боржомі», але краще каву, у мене справжня. Коньяк не пропоную, ти ж людина воцерковлена… чи, може, все-таки?..
– Ні, не треба.
– А я собі наллю.– Гайворон відкрутив кришку термоса й розлив по чашках запашну рідину, додав у кожну трохи вершків, собі долив із плоскої пляшки. Одну чашку підсунув до Володька. Той завагався.
– Пригощайся, там цукерки у вазі!
Володько сидів напружений – чекав, що зараз увірвуться Додікові «бички» й знову почнуть його товкти. Чомусь не вірилося в доброту цього гладженого дядька. Менти всі однакові: спочатку пригощають, а потім по печінках… Але цей якось не схожий на місцевих – доглянутий, елегантний. Тримає форму. Не те, що свої, сарненські,– ті вже здавна страждають на «дзеркальну хворобу». Тобто не мають змоги побачити власне чоловіче хазяйство без дзеркала.