– Стоп, друже, то моє! А ти ще не заслужив стільки, щоб я з тобою ділився. Якщо забувся, то там у тебе ще доручення від майора!
Він відтягнув залицяльника, Ганя винувато закліпала штучними віями, заглядаючи Додікові в очі, п’яно посміхнулася. Додік нахилився, почав жадібно цілувати дівку. Та повисла на його бичачій шиї. Тоді здоровань підхопив її на руки й поніс у сусідню кімнату. За хвилину звідти почулися її придушені сласні зойки.
Гість ще трохи посидів за столом, куняючи над закусками. Потім підвівся, ніби тільки тепер до нього дійшов зміст останньої фрази Додіка.
– Твоя правда!.. Н-найперше – це наказ,– погодився балухатий із відсутнім співрозмовником, хитаючись, наче матрос на палубі під час шторму.
Ледве втримуючи рівновагу, старший прапорщик вибрався у двір, спотикаючись, дістався до криниці, де стояло повне відро води. Вийняв з кишені маленьку скляну пляшечку, витряс із неї на долоню якусь пігулку, вкинув до рота. Потім, ставши на коліна, запив просто з відра, як худоба на водопої. Тоді сів на лаву й ще трохи покуняв.
За десять хвилин оперативник уже був на ногах – тверезий як скло, і якби не запах перегару, то можна було б вирішити, що він увесь час за столом пив саму джерельну воду.
– Візьму Додікову машину, бо він, я бачу, тут надовго затримається… Якщо якісь проблеми – нехай із шефом розбирається.
Старший прапорщик попрямував до незамкненого «Хаммера». Ключі знайшлися на сидінні водія.
Сказано – зроблено. Оперативник натиснув на електронний ключ, той утопився в панелі. Машина тихо замуркотіла, наче розбуджена киця. Потім стріпнулася, ніби відчувши чужий дух, та все ж підкорилася та рушила дорогою в напрямі Людмилиної хати.
Розділ 3
Місцева медицина катастроф
Володька страшенно нудило: здавалося, зараз вивернуться всі нутрощі. У животі пекло, жилами розтікався рідкий вогонь. У голові паморочилося, все навколо крутилося, наче на швидкій каруселі. Водночас кінцівки заніміли й відмовлялися слухатися. Ноги зробилися ватяними, а руки, скуті наручниками позаду, нічим не могли допомогти. Коли хлопець намагався звестися, в очах темніло, а в голові починало коїтися щось неймовірне.
Проте Володько все ж таки спробував виповзти з-за хліва, бо знав, знав, що тут його ніхто не знайде. Звивався, наче змій, аби подолати хоча б ті кілька метрів. Надія врятуватися все ще не залишала його. Якби ж тепер випити кілька кухлів розчину марганцівки та позбавитися від влитої в нього гидоти, можливо б, і полегшало. Так колись рятувала його мати, коли він ще малим випадково ковтнув розчину господарчого мила, приготованого, щоб обприскати капусту від гусені. Тоді минулося, але наразі все було гірше: величезна доза алкоголю паралізувала, вбивала його волю. Якби хоч руки були вільні – він би запхав два пальці до рота, а без цього кінська доза горілки його повільно вбиває…
Запаморочення й нудота накочувалися хвилями, та коли свідомість поверталася, Володько повз у борозні городом, підгрібаючи підборіддям ріллю. Тоді його знову вертіло, нудило, рвало нутрощі, і він, як і раніше, втрачав свідомість. Якби ж хоч калюжа, щоб напитися, здається, тоді хоч трохи би згас той вогонь, що пік і плавив нутрощі…
Як же погано! Володька знудило жовчю, в очах потемніло. Здавалося, що всі його органи пошматовані й кинуті на розжарену пательню. Пекло страшенно, а ще повна втрата координації: мозок працює, а тіло… Тіло відмовляється виконувати накази.
Що люди знаходять у горілці? Забуття, розслаблення, відстороненість – чи ось такі муки?
«Боже, дай мені сили витримати це!»
Володько ледь ворушив губами. Він утомився повзти, тому повернувся лицем до неба й почав молитися. Вогонь усередині ніби згас, щось тенькнуло під лопаткою. Хлопця поволі почало відпускати. Володько дивився на хмарки, що пропливали у вишині, на тих білосніжних овечок і бородатих сивих чабанів. Небо ніби наближалося до нього, спускалося, щоб підхопити та понести в густу синь.
Виявляється, помирати не так і страшно. Варто лише пережити пекельний біль розлуки з тілом. Володько усміхнувся: йому здалося, що тіло піднімається над свіжоскопаним городом, над рівненькими копичками гною, що вистроїлися рядками неподалік. Він дійсно помирав…
Знайшла його маленька дівчинка, що вибігла завернути курей, які розгрібали грядки. Володько проповз майже сорок метрів, тягнучи за собою шлейф блювотиння.