Бороданю довелося довго шукати їх верхи на захопленому скакуні, поки не позганяв докупи й не припнув до дерева.
– Гарна здобич! – Він поплескав по важких в’юках, хижо вишкіривши зуби.– Стільки золота! Відтепер житиму не гірш за князя!
Він дістав скривавленого ножа й надпоров один із мішків. Звідти випав якийсь камінець. Чоловік на льоту підхопив його.
– Що за чортівня? А де ж золото?
Наче навіжений, він узявся шматувати поклажу, але жодного злитка, жодної монети – тільки бурштин. Навіщо йому це? Тут навколо цього добра, як грибів після дощу. Він розпоров усі приторочені до коней мішки й торби. З них просто в багно сипався бурштин – деякі камінці завбільшки як гусяче яйце. Нарешті чоловік утомився й присів під сосною, а коні стригли вухами й сполохано поглядали на нового господаря. Лише кінь молодого боярина стояв нерухомо, роздуваючи ніздрі.
Бородань підвів на нього очі: тонкошиїй, високий, довгоногий, геть не схожий на місцевих присадистих конячок, вуздечка в позолоті, попона розшита золотою ниткою. Так, за цього можна взяти грубі гроші. Обійшов навколо коня – і той теж затупцював, скоса позираючи на чорнобородого. Зупинившись так, що місяць висвітлив коня спереду, чоловік угледів на його грудях розшиту торбинку. Підійшов і зрізав ту прикрасу. Дістав із торби щось, виніс, де світліше, роздивився. То було мідне кружало, оковане оловом, посередині – відчеканений символ сонця. Те сонце мало дванадцять променів, та лише на кінцях шістьох із них були закріплені золоті монети. Всі різні, але дуже, дуже масивні.
– Овва, та ці хлопці, певне, храм Дажбога почистили? Тоді вже точно їм по заслузі! А боги не підкачали – послали це золото мені. Слава вам! – Він з удаваною шанобою схилився перед реліквією. А тоді взяв ножа й заходився виколупувати золото. Однак припаяні монети надто міцно трималися на своїх місцях, піддалася лише одна. Він узяв її в руку – велика, майже на всю долоню, із витиснутими чудернацькими символами.
Тоді розбійник заходився пробувати здобич на зуб. Проте, як тільки монета покинула своє місце, звідти, із темної дірки, ніби вітром війнуло. Чи то мошкара якась, чи тонка цівка сажі піднялася вгору. Бородань цього не помітив – був настільки зайнятий своєю справою, що не бачив, як та цівка перетворилася на темний вихор із голубою блискавкою всередині. Вона звивалася, як змія, ніби шукаючи поживу, поки не торкнулася кінського боку. Скакун смикнувся, відчувши недобре, розірвав повід, та було пізно – голуба стріла прохромила йому живіт, і чорний вихор увійшов усередину тварини. Через те з конем почало чинитися щось неймовірне: його шкіра миттю вкрилася пухирями та ґулями, він перероджувався на очах, поки із вороного не став якоїсь вогненної масті. Бородань відірвав погляд від монети лише тоді, коли побачив просто перед собою бурштинову морду скакуна.
– Тпру, малий! Чого ти так налякався? Чи не вовки близько? Певно, свіжу кров зачули…
Він знову вишкірився, підняв руку, аби схопити жеребця за повід. Та не встиг його торкнутися, як той блискавично вхопив зубами простягнуту руку. Чорнобородий смикнувся назад і несамовито закричав, бо скажений кінь цілком відшматував його зап’ястя разом із монетою. Кров ударила струменем, заливши розбійнику очі. Він зігнувся, намагаючись затиснути кривавий обрубок, але перше, що побачив, знову підвівши очі,– здибленого коня, що цілив копитом йому в голову.
Сивий віщун прокинувся та стріпнув головою, відганяючи жахливий сон. Сталося щось страшне. Уже п’ять днів, як немає звістки від посланців, які мали привезти сюди, до головного капища, могутній знак Кола, запечатаний шістьма печатками.
Шість волхвів, шість наймогутніших відунів Полісся зібралися під час літнього сонцестояння, щоб назавжди поховати болотного демона. Той останнім часом набрав сили, тому жоден окремий відун уже не міг йому протистояти. Вся поліська земля, замість миру й процвітання, занепала у вирі нескінченних чвар і братовбивчих воєн. Кожен володар вважав себе князем і шукав зверхності. Тож вони, наймудріші волхви, силою, дарованою Землею й Сонцем, зуміли зупинити злого духа й загнати його в Коло, а тоді кожен із них почергово запечатав ворота до безодні золотою печаткою.
Відтепер на Поліссі мав настати лад. Залишилося тільки перенести й заховати те Коло в головному капищі Перуна – Кам’яному Селі, захистити знаком Сонця, викладеним бурштином, і привалити великим валуном із зображенням Дажбога. Сивий віщун послав свого старшого сина з двома дружинниками, аби ті зібрали бурштин і заразом доставили оберіг, а сам поскакав уперед, щоби все приготувати до обряду. Лише тепер зрозумів, як помилився. Демон, навіть пригнічений та загнаний у глухий кут, ніколи не здається…