– Т-твою наліво… Досить із мене! Тут одні перебирки! – вигукнув він, перекриваючи торохтіння водяної помпи.
Чоловіку було десь під тридцять, але хіба можна точніше сказати про вік людини, чиє лице повністю заляпано глиною, а волосся злиплося від багнюки? Молодість видавали лише міцні, налиті м’язи, що чітко вимальовувалися під мокрою, прилиплою до тіла сорочкою. Наступної хвилі він твердою ходою вирушив до кущів, де стукотів закиданий гіллям двигун.
Невдовзі нудне фуркотіння припинилося. Двигун кілька разів чхнув і замовк. Разом із тишею, що знову впала на болото, упав і зів’яв залізно-гумовий змій. Обм’як, наче здоровенний фалос, що втратив ерекцію.
– Щось сьогодні у нас негусто,– промовив один із тих, що мили ґрунт, скоса поглянувши в корзину. Він саме знімав із обвислого гумового шлангу важкі противаги. Інший змотував гофрований хобот, щоб відтягти його до мотоцикла. Обидва здавалися молодшими за збирача, але такими ж міцними й жилавими – загартовані лісом і тяжкою працею поліщуки.
Працювали швидко. Відчувалося – молодики далеко не новачки в цьому промислі, кожен знав, що він має робити. Тут не можна гаяти часу, бо будь-якої хвилини можуть нагрянути нацгвардійці чи місцеві менти.
– Що, перекуримо, хлопці? – вигукнув чоловік у мокрій сорочці, який уже трохи вгамував свою злість.
– Який там перекур? Забираємося звідси! Намили, як пічкурів у канаві. І взагалі – якого дідька лисого ми сюди приперлися? Навіть ті двісті баксів, що заплатили за проїзд ментам, не повернемо,– знову поглянувши в корзину, випалив широкоплечий парубок, прикручуючи шланг алюмінієвим дротом до мотоцикла.
– Тут уже все вибрано, до останнього сучка,– підтримав його більш рослий та худорлявий товариш.
– Сам бачу, що пусту породу вернемо, проте ви ж самі зголосилися їхати на болото. І ти найперший кричав, Володько…– нахмурив брови м’язистий молодик, спідлоба глянувши на товариша.
– Думав, що хоч щось залишили Додікові хлопці, а вони все під нуль вигорнули.
– Сашко, певне, був правий, на старому місці тре мити! – виправдовувався худорлявий Володько.
– Не скигліть – давайте пропозиції! – мовив Сашко.
– Може, на Лосьове урочище? – якось невпевнено вимовив коренастий.
– Що ти там візьмеш? Туди все село кинулося, лопатами землю перебрали.
– Тоді…– Володько зам’явся.
– От що я вам скажу: треба за Синій Горб їхати! – впевнено вимовив старший із чоловіків.
– Сашко, ти з дуба впав? Там же Додік зі своїми дружками пасеться!
– Срати мені на твого Додіка, він що – всі болота скупив? Я, може, перший там мити почав, ще коли той Додік під стіл на горщик ходив. Голосувати не будемо, я й так повівся на ваші вмовляння й половину дня згаяв!
– Тобі вирішувати, але я б спочатку все зважив. Може, не тре перти на вили, нащо нам ще одна війна? Додік, як дізнається, в’язи нам скрутить,– сказав коренастий.
– Гришо, не заставляй мене називати тебе сцикуном. Я кажу – там озолотитися можна, ці місця я сам давно розвідав. Їхні «жужики» глибоко не беруть, всього метрів на десять, наша ж «Ластівка» з самого дна виймає. А Додік із своїми холуями хай іде під три чорти!
– Я не сцикун, ти ж мене не один рік знаєш,– образився Гриша.
– Добре, проїхали, без образ! – Сашко поплескав товариша по плечі.– Збираймося, на сьогодні доста! Завтра в «Янтарі» все перетремо!
Сашко пішов до свого мотоцикла і почав скидати з нього маскувальні гілки. До чоловіка приєдналися товариші. За кілька хвилин вони вже тріскотіли своїм мотоконем, об’їжджаючи болото.
Розділ 2
Підприємство «Укрбурштин»
Неподалік від річки Случ, в околицях забутого Богом поліського містечка Плесів, що споконвіку скніло серед непрохідних лісів і бездонних боліт, де з промисловості був лише кар’єр з видобутку граніту, віднедавна знайшли поклади бурштину. Вірніше, той бурштин не з неба сюди насипався, а випихався землею й вимивався дощем здавна, проте зацінився тільки тепер. Раніше поліщуки навіть не знали, що ходять по такому багатству, не звертали уваги на ті згустки правічної затверділої смоли, хіба що хтось збирав їх, щоб розпалити сирі дрова в печі. А тепер знайшлася своя золота жила – за жменю зібраних камінців заїжджі комерсанти дають грубі гроші, у що спочатку мало вірилося.
Можливо, то була данина Божа цьому сірому, тьмяному, зачуханому люду, що безпросвітно гарував: на кар’єрі, по закордонах, на грибах, на чорницях, але, крім чорнобильської радіоактивної хмари, так нічого й не нажив,– а можливо, й випробування. Бо найбільше від цього почала потерпати саме поліська земля, що й досі тих поліщуків і годувала, і тримала.