– А як же Додік? – округлив очі Гриша.– А кінь безголовий?..
– Гадаю, тут ніхто не проти! – посміхнувся Сашко.– І щоб у кожного – натільний хрестик. Володько, як скептик, може прихопити щось альтернативне.
– Ну, як знаєш. Помпа твоя, а ми лише в долі,– підвівся слідом Володько.
Він не став допивати кухля й одразу посунув до дверей. За ними поплентався Гриша.
Як тільки хлопці залишили кафе, до Гальки підійшла подруга, яка мила на кухні посуд.
– Що там хлопці плели? Я бачила – у них аж вуха від диму посіріли.
– Та Гриша лякав якимись страхіттями, аби не їхали мити за Синій Горб.
– І що, переконав?
– Та де там, ти ж Сашка знаєш. Як щось надумає – не перепреш.
Тільки-но Галька вирушила до чергових відвідувачів, подруга дістала мобільний, відшукала в «Контактах» «Додік» і натиснула виклик.
Розділ 4
Синій Горб
За Синім Горбом із першої ж ями поплив бурштин. Не так щоб самородки, але не дрібний, жилавий. Сашко ледь встигав вигрібати. Корзина до світанку заповнилася під верх. Хлопці вдоволено поглядали на бригадира, а той тільки шкірив білі зуби, розпливаючись у посмішці. Мовляв, я ж казав! Врешті гофрований монстр висмоктав усе з розмитої ями, й старателям довелося перебиратися на інше місце. Просівати дрібноту вже не було бажання.
Хлопці заглушили двигун, розкидали гілляччя, й звідти на світ божий з’явився старенький «Днєпр», тисячу разів ремонтований, перефарбований у камуфляжний колір, із потолоченим бензобаком і полущеною фарбою на рамі. До мотоцикла була прилаштована коляска, на якій кріпився двигун водяної помпи. На всю цю чудернацьку конструкцію спирався невеличкий скутер. Григорій відкотив убік й поставив на опірну ніжку цей китайський гібрид – покруч мотоцикла з велосипедом, за його визначенням, дістав з-під його сидіння торбу. Хлопці, навіть не вмившись, ухопили по бутеру. Лише бригадир пішов до канави, аби сяк-так сполоснути руки.
– Сашко, не тягни, сам же казав: час – гроші! – Гриша відкупорив флягу й хильнув із горла.– Уф-ф, спиртяка…
Худорлявий відмовився пити, лише смачно хрумтів розрізаною цибулиною, поклавши її на бутерброд.
– Володько, кинь свої штундівські звички, ти ж не на зібранні, відпий ковток, хоч зігрієшся! – насідав на хлопця коренастий, пхаючи йому під ніс флягу.
– Відчепися від людини! Дай сюди! – Сашко підійшов, струшуючи з рук холодні краплі. Узяв флягу й добряче потягнув із горла, аж сльози на очах виступили. Щоб приятелі не побачили його слабкості, відвернувся й витерся рукавом, стримуючи кашель. Потім глянув у корзину.– Диви – твій бурштиновий кінь гарні місця стереже.
– Краще не накликай! – стишено мовив Григорій, зосереджено жуючи шматок в’яленого м’яса.
Коли чоловіки закінчували сніданок, сонце вже піднялося над краєм болота й рожевим диском торкалося вірхів’їв лісу на сході, розганяючи першим промінням легкий серпанок, що висів над водяною гладдю. Після тріскотні й шуму бурхливої води, що виривалася з помпи, над болотом висіла тиша. І від того раптового безгоміння аж пищало у вухах, тиснуло на барабанні перетинки, ніби весь той стовп атмосферного тиску, що сформувався десь у височині, тепер спирався просто їм на тім’я – наче віко залізної скрині.
Сашко закурив, відійшов до куща полегшитися, прислухався. Щось надто тихо, навіть птах не крякне.
Усе спорядження, разом із шлангами, було вже зібране й закріплене на залізних ребрах мотоколяски. Старателі посідали на своїх «коней» і чекали лише Сашка, аби переїхати в інше, ще «не розпечатане» місце. Бригадир докурив цигарку й викинув недопалок у каламутну воду. Той розлючено зашипів, випустивши останню цівку диму. Аж раптом це шипіння ніби почало дужчати, наростати, його підхопила луна – і вже у підліску перетворилася на шум далекого двигуна.
– Хтось теж це чує чи в мене глюки? – звернувся він до приятелів.
Із західного боку болота, який прикривав рідкий ліс, ледь чувся шум двигунів.
– Облава! Тікаємо! – скомандував Сашко й хутко побіг до мотоцикла.
– Може, заховаємося й перечекаємо? Тут на острівці, за кущами, нас із дороги не видно! – озвався Володько.
– Ні, хлопці, гляньте – це по наші душі! Якийсь дятел настукав.
З рідколісся вигулькнула пара машин та, підскакуючи на купинах, погнала лісовою дорогою просто на їхню схованку. Здалеку важко було розгледіти, що за автівки. Сашко дістав польовий бінокль, приклав до очей: першим ішов розмальований у захисні кольори військовий «уазік», позаду – броньований мікроавтобус «Мерседес» темного кольору.