Джордж Р.Р. Мартін
Буря мечів
Присвячую Філіс, завдяки якій тут з’явилися дракони
Пролог
День був сірий і пронизливо-холодний, і собакам не вдавалося взяти слід.
Велика чорна сука нюхнула ведмежі відбитки, позадкувала й, підібгавши хвоста, сховалася знову між зграю. На річковому узбережжі, під дошкульним вітром, собаки жалюгідно тулилися одне до одного. Чет також відчував, як кусає вітер крізь шари чорної вовни й дубленої шкіри. Бісів холод не давав жити ні людям, ні звірям, та куди подінешся? У Чета сіпнулися губи: він просто відчував, як чиряки на щоках і на шиї червоніють і запалюються. «Добре було б на Стіні ходити коло клятих круків і розпалювати коминок мейстру Еймону». А в усьому винен байстрюк Джон Сноу... він, і той його друзяка-товстун Сем Тарлі. Це через них Чет опинився тут і тепер: сидячи зі зграєю хортів у гущавині примарного лісу, відморожує собі кляті яйця.
— Сьоме пекло! — він щосили смикнув за шворки, щоб привернути увагу собак.— Слід, вилупки! Ось вам ведмежий відбиток. М’яса хочете чи ні? Шукайте!
Але хорти лише скавуліли, тулячись тісніше. Чет коротким батогом ляснув у них над головами, й чорна сука загарчала.
— Собачатина на смак не гірша за ведмежатину,— застеріг її Чет; з кожним словом з рота в нього вихоплювалася пара.
Ларк Сестринець стояв, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами. Він був у чорних вовняних рукавичках, але всякчас жалівся, що в нього задубіли пальці.
— Собачий холод — яке вже полювання! — мовив він.— До біса ведмедя, не варт він того, щоб через нього замерзнути.
— Не можемо ми повернутися з порожніми руками, Ларку,— пробурчав Малий Пол у каштанову бороду, якою заросло майже все його обличчя.— Лорду-командувачу це не сподобається.
Під приплюснутим кирпатим носом здорованя біліла крига від замерзлих шмарклів. Велетенська долоня в товстій хутряній рукавиці міцно стискала держак списа.
— До біса і Старого Ведмедя теж,— сказав Сестринець, худорлявий чолов’яга з гострими рисами й нервовими очима.— До світанку Мормонт помре, ти не забув? То хіба не байдуже, що йому сподобається, а що ні?
Малий Пол закліпав дрібненькими чорними очицями. Може, він і забув, подумав Чет, він-бо такий дурний, що геть усе забуває.
— А навіщо нам убивати Старого Ведмедя? Не можна просто піти собі, а його облишити?
— А він, ти гадаєш, нас облишить? — мовив Ларк.— Він нас вистежить. Хочеш, щоб тебе зацькували, ти, баран здоровий?
— Ні,— озвався Малий Пол.— Не хочу. Ні.
— То ти його вб’єш? — запитав Ларк.
— Так,— здоровань стукнув ратищем списа в замерзлий берег.— Уб’ю. Щоб він нас не вистежив.
Вийнявши долоні з-під пахв, Сестринець обернувся до Чета.
— Як на мене, убити слід усіх командирів.
Чету вже набридло це слухати.
— Ми вже це обговорювали. Помре Старий Ведмідь і Блейн з Тінявої вежі. А ще Грабз і Ейтан — не пощастило їм з нічними чатами, Дайвен і Банен — бо це ж вони нас вистежуватимуть, і сер Поросятко — через круків. І все. Уб’ємо їх по-тихому, уві сні. Бо один зойк — і ми підемо на харч червам, усі до ноги,— Четові чиряки почервоніли від люті.— Просто зроби свою справу й пересвідчися, що братани зробили свою. І, Поле, постарайся не забути, що то будуть треті чати, не другі.
— Треті чати,— повторив здоровань крізь замерзлі шмарклі.— Ми з Тихоногом. Я пам’ятаю, Чете.
Ніч сьогодні буде безмісячна, і вони так підтасували чергування, що на чатах стоятимуть восьмеро їхніх, і ще двоє вартуватимуть коней. Кращої нагоди вже не буде. Крім того, з дня на день можуть наскочити дикуни. А Чет воліє на той час опинитися якнайдалі звідси. Воліє вижити.
На північ виїхало три сотні побратимів Нічної варти — двісті з Чорного замку та ще сто з Тінявої вежі. На їхній пам’яті це найчисельніша розвідка, бо виїхала мало не третина всієї Варти. Вирішено було будь-що знайти Вена Старка, сера Веймара Ройса й інших зниклих безвісти розвідників, а головне — з’ясувати, чому дикуни кидають свої селища. Ну, про Старка й Ройса братчики так нічого й не дізналися, відколи виїхали зі Стіни, та принаймні довідалися, куди подалися дикуни — у крижані високогір’я забутих богами Льодоіклів. От і хай сиділи б собі там до кінця віків — у Чета жоден чиряк не засвербить.
Але ні. Вони спускаються. Вздовж Молочноводої.
Чет звів очі — й ось вона. Кам’янисті береги річки, мов бородою, поросли бурульками, а молочно-білі води нескінченно плинули з Льодоіклів. А тепер тим самим шляхом плине Манс Рейдер зі своїми дикунами. Три дні тому, весь у милі, повернувся Торен Смолвуд. Поки він переказував Старому Ведмедю, що там бачили його розвідачі, один з його вояків — Кедж Білоокий — розповів те саме решті братів. «Вони ще не спустилися з передгір’я, але вже йдуть,— казав Кедж, гріючи руки над вогнищем.— В авангарді — Гарма Песиголова, пранцювата сука. Гайда підкрався до її табору і ясно бачив її біля вогню. Той дурень Тамберджон хотів її стрілою зняти, але Смолвуду вистачило здорового глузду його зупинити».
«А скільки їх там було,— сплюнув Чет,— сказати можеш?»
«Багато і ще трошки. Двадцять, тридцять тисяч, ми стільки там не сиділи, щоб їх полічити. У Гарми в авангарді було п’ять сотень, і всі на конях».
Вояки біля багаття обмінялися тривожними поглядами. Рідко коли побачиш бодай дюжину дикунів верхи, а п’ятсот...
«Смолвуд послав нас із Баненом по широкому колу в обхід передового загону — глянути на основні сили,— провадив Кедж.— Їм кінця-краю не було! Плинуть повільно, як замерзла ріка,— чотири-п’ять миль на день, але не схоже, щоб вони збиралися вертатись у свої селища. Більш як половина з них — жінки й діти, а попереду вони женуть товар — кіз, овець, навіть турів, що тягнуть сани, навантажені тюками хутра й оббілованими тушами, клітками курей, головками масла, прядками... та чим тільки можна! А мули й гарони нав’ючені так, що в них, гляди, от-от карк вломиться. І жінки теж».
«І рухаються уздовж Молочноводої?» — запитав Ларк Сестринець.
«Я ж казав».
Молочновода біжить попри Кулак Перших Людей — старовинне городище, де отаборилася Нічна варта. Будь-хто з краплею лою в голові зразу б утямив, що час уже згортатися й тікати на Стіну. А Старий Ведмідь натомість укріпив Кулак палями, вовчими ямами і триболами, та тільки проти такої армії все це марно. Якщо братчики тут лишаться, їх просто поглинуть.
А Торен Смолвуд узагалі хотів нападати. Славний Донел Гіл — зброєносець сера Маладора Лока, а позавчора ввечері Смолвуд пішов до Лока в намет. Сер Маладор був згоден зі старим сером Отином Вайзерсом — радив відступити до Стіни, але Смолвуд вирішив переконати його змінити думку. «Цей король-за-Стіною в житті нас не шукатиме так далеко на півночі,— переказував потім Славний Донел його слова.— А те його величезне військо — то незграбна отара, повна зайвих ротів, які гадки не мають, з якого боку до меча взятися. Один удар виб’є з них увесь бойовий дух, і побіжать вони з вереском у свої халупи й заховаються там ще на п’ятдесят років».
Три сотні проти тридцятьох тисяч. Як на Мета, то було повне божевілля, та що гірше, сера Маладора таки вдалося переконати, й удвох вони ще трохи — й переконають Старого Ведмедя. «Якщо чекатимемо, можемо втратити шанс і вже вдруге такого не отримаємо»,— повторював Смолвуд усім, хто тільки його слухав. На це сер Отин Вайзерс відповідав: «Ми — щит, який боронить людську державу. А щит ніхто просто так не викидає». А Торен Смолвуд тут-таки заперечував: «У битві на мечах найкращий захист для вояка — швидкий удар, а не хованки за щитом».