— Ні, міледі. Але, якщо хочете, можу попитати. Якщо колись така жінка служила в Річкорині, її обов’язково знатиме Атерайдис Вейн. Гвоздика, ви кажете? У простолюду заведено називати дочок на честь квітів і трав,— мейстер мав замислений вигляд.— Була одна вдова, приходила в замок збирати старі черевики, де треба було поміняти підошву. Мені пригадується, що її звали Гвоздика. Чи Волошка? Щось таке. Але вона вже багато років не приходила...
— Її звали Віола,— сказала Кетлін, яка дуже добре пам’ятала ту стару.
— Справді? — у мейстра був винуватий вигляд.— Перепрошую, леді Кетлін, але я не можу лишатися довго. Сер Дезмонд постановив, що нам до вас можна говорити тільки у справі.
— То робіть, як він наказує.
Кетлін не засуджувала сера Дезмонда: вона не дала йому підстав довіряти їй, і, без сумніву, він боявся, що вона може скористатися з тої відданості, яку чимало людей у Річкорині відчувають до неї як до лордової дочки, і знову вчинити щось лихе. «Але я принаймні вільна од війни,— сказала вона собі,— хай і ненадовго».
Коли мейстер пішов, вона вдягнула шовковий плащ і знову вийшла на балкон. На ріках мерехтіло сонячне проміння, позолотивши поверхню вод, які котилися повз замок. Кетлін затулила очі від сяйва, виглядаючи далеке вітрило й боячись його побачити. Але вдалині не було нічого, а це означало, що її надії ще живі.
Цілий день вона видивлялася вітрило, і навіть поночі, поки в неї від стояння не заболіли ноги. Ввечері в замок прилетів крук: ляскаючи великими чорними крилами, спустився у гайворонник. «Чорні слова на чорних крилах»,— подумала Кетлін, пригадуючи, яку жахливу звістку приніс попередній птах.
Увечері повернувся мейстер Вайман, щоб обслужити лорда Таллі, та приніс Кетлін скромну вечерю: хліб, сир і варену яловичину з хроном.
— Я поговорив з Атерайдисом Вейном, міледі. Він запевняє, що за його служби в Річкорині не було жінки на ім’я Гвоздика.
— Сьогодні крук прилетів, я бачила. Джеймі полонили?
«А може, вбили, боги бороніть?»
— Ні, міледі, про Царевбивцю новин немає.
— То що, знову бій? У Едмура проблеми? Чи в Роба? Будь ласка, пожалійте, розвійте мої страхи.
— Міледі, я не повинен...— Вайман роззирнувся, так наче хотів пересвідчитися, що в кімнаті більше нікого немає.— Лорд Тайвін залишив приріччя. На бродах усе спокійно.
— Тоді звідки прилетів крук?
— З заходу,— озвався він, поправляючи лорду Гостеру простирадло й уникаючи її очей.
— То це новини він Роба?
— Так, міледі,— мовив він, повагавшись.
— Щось негаразд,— зрозуміла вона з його тону. Він щось від неї приховує.— Скажіть мені! Що з Робом? Він поранений?
«Тільки не мертвий, боги праведні, тільки не кажіть, що він мертвий».
— Його світлість отримав поранення при штурмі Стрімчака,— повідомив мейстер Вайман досі розпливчасто,— але пише, що нема чого перейматися і що він сподівається скоро повернутися.
— Поранений? І що за поранення? Наскільки серйозне?
— Пише, що нема чого хвилюватися.
— Я хвилююся через будь-яке поранення. За ним доглядають?
— Я більш ніж упевнений. Мейстер у Стрімчаку подбає про нього, не маю сумнівів.
— А куди його поранили?
— Міледі, мені веліли з вами не розмовляти. Перепрошую.
Зібравши зілля, Вайман квапливо подався геть, і знову Кетлін лишилася наодинці з батьком. Макове молочко зробило свою справу, і лорд Гостер поринув у тяжкий сон. З куточка його розтуленого рота текла цівка слини, намочуючи подушку. Взявши лляного носовичка, Кетлін лагідно все витерла. Коли вона його торкнулася, лорд Гостер застогнав.
— Пробач мені,— мовив він так тихо, що вона заледве розрізняла слова.— Гвоздика... кров... кров... боги милостиві...
Його слова розтривожили Кетлін більше, ніж вона здогадувалася, хоч вона їх і не розуміла. «Кров,— подумала вона.— Невже обов’язково все має зводитися до крові? Батьку, хто ця жінка і що ти їй заподіяв, що мусиш так перепрошувати?»
Уночі Кетлін раз у раз прокидалася, переслідувана розмитими снами про дітей, втрачених і мертвих. Ще задовго до світанку вона збудилася від того, що у неї у вухах дзвеніли батькові слова. «Милі дітки, законні»... чому він так сказав, хіба що... може, в нього був байстрюк від жінки на ім’я Гвоздика? Кетлін не могла в це повірити. От у брата Едмура — так: вона б не здивувалася, дізнавшись, що в Едмура дюжина незаконних дітей. Але не в батька, не в лорда Гостера, ні.
«А може, Гвоздика — це ласкаве прізвисько, яке він дав Лайсі, як от мене він називав Кет?» Лорд Гостер уже плутав її з сестрою. «В тебе будуть інші,— сказав він,— милі дітки, законні». У Лайси було п’ять викиднів: двічі в Соколиному Гнізді та ще тричі на Королівському Причалі... але ж не в Річкорині, де поряд був би лорд Гостер, щоб утішити її. Та ні, хіба що... хіба що вона таки завагітніла — того першого разу...
Вони з сестрою взяли шлюб в один день і лишилися під батьковою опікою, коли їхні чоловіки поїхали геть, щоб знову приєднатися до Робертового повстання. Трохи згодом, коли у звичний час у них не пішла кров, щаслива Лайса без упину торочила про синів, якими вони, без сумніву, вагітні. «Твій син буде спадкоємцем Вічнозиму, а мій — Соколиного Гнізда. Ах, вони будуть найкращими друзями, як твій Нед і лорд Роберт. Будуть як рідні брати, а не двоюрідні, так і буде, я знаю». Яка вона була щаслива!
Але незабаром у Лайси пішла кров, і веселощі закінчилися. Кетлін завжди вважала, що в неї тоді просто була невеличка затримка, та якщо вона і справді була в тяжі...
Їй пригадувався найперший раз, коли вона дала сестрі потримати Роба — маленького, червоного з обличчя, писклявого, але вже тоді міцненького, повного життя. Не встигла Кетлін покласти сестрі на руки немовля, як Лайса залилася слізьми. Сестра квапливо віддала немовля Кетлін і втекла.
Якщо вона вже втрачала дитину, це може пояснити батькові слова, та і не тільки... Лайсин шлюб з лордом Арином залагодили дуже поспішно, а Джон уже тоді був немолодий — старший за їхнього батька. Старий без спадкоємця. Двоє перших дружин йому дітей не подарували, братового сина закатрупили на Королівському Причалі разом з Брандоном Старком, його доблесний кузен загинув у Битві дзвонів. Щоби продовжити рід Аринів, він потребував юної дружини... юної дружини, про яку відомо, що вона здатна завагітніти.
Кетлін підвелася, накинула халат і спустилася сходами в потемнілу світлицю, щоб постояти над батьком. Її переповнював якийсь безпомічний жах.
— Батьку,— заговорила вона,— батьку, я знаю, що ти зробив.
Вона вже не та невинна наречена, голова в якої переповнена мріями. Вона — вдова, зрадниця, зажурена мати — мудра жінка, що пізнала основи світу.
— Ти змусив його пошлюбити її,— прошепотіла вона.— Лайса — це ціна, яку Джону Арину довелося сплатити за шаблі та штихи дому Таллі.
Не дивно, що в сестриному шлюбі так і не з’явилося кохання. Арини гонорові, честь для них понад усе. Лорд Арин міг узяти Лайсу за дружину, щоб залучити Таллі до повстання, а ще в надії на народження сина, але йому було б дуже важко покохати жінку, яка в його ліжко потрапила вже зіпсована і проти своєї волі. Без сумніву, він був добрий і шанобливий, о так, але Лайсі потрібна була теплота.
Наступного дня за сніданком Кетлін попросила перо й папір і почала писати листа своїй сестрі у Видол Аринів. Вона, важко добираючи слова, розповіла Лайсі про Брана й Рикона, та переважно вона писала про батька. «Тепер, коли час його на підході, всі думки його — про ту кривду, яку він тобі заподіяв. Мейстер Вайман уже не наважується робити макове молочко для нього ще міцнішим. Прийшов батькові час скласти свій меч і щит. Пора йому відпочити. Але він похмуро продовжує боротися, не здається. Думаю, це через тебе. Йому потрібне твоє прощення. Знаю, через війну подорожувати з Соколиного Гнізда в Річкорин небезпечно, але ж міцний загін лицарів міг би провести тебе Місячними горами. Сотня вояків, тисяча? А якщо ти приїхати все-таки не можеш, чом ти бодай не напишеш йому? Кілька слів, сповнених любові, щоб він міг померти в мирі? Напиши що захочеш, а я йому прочитаю й полегшу його страждання».