Відкладаючи перо та просячи принести їй віск, щоб запечатати, Кетлін відчувала, що лист — це замало й запізно. Мейстер Вайман не вірив, що лорд Гостер протягне, поки крук долетить до Гнізда й повернеться. Хоча він уже давно так каже... Таллі так просто не здаються, хай які в них шанси. Передавши пергамент мейстру, Кетлін пішла в септ і запалила свічку Отцю небесному за батька, ще одну — Стариці, яка впустила у світ першого крука, зазирнувши у двері смерті, а третю — Матері за Лайсу та всіх дітей, яких вони з нею втратили.
Пізніше, сидячи біля постелі лорда Гостера з книжкою в руках, знов і знов перечитуючи той самий абзац, вона почула гучні голоси та спів сурми. «Сер Робін»,— миттю подумала вона, здригнувшись. Кетлін вийшла на балкон, але на річках нічого не було видно, тільки надворі чіткіше чулися голоси, тупотіння коней, брязкіт зброї, вітальні крики тут і там. Гвинтовими сходами Кетлін видерлася на дах фортеці. «Сер Дезмонд не забороняв мені виходити на дах»,— казала вона собі, піднімаючись нагору.
Звуки долинали з дальнього кінця замку. Перед звідними ґратами, які товчками повзли вгору, стояв гурт людей, а далі в полях, за межами замку, виднілося кількасот вершників. Повіяв вітер і розмаяв їхні знамена, і Кетлін від полегшення затремтіла, побачивши герб Річкорину — пструга у стрибку. Едмур.
Минуло дві години, поки брат вирішив прийти до неї. На той час замок уже дзвенів од галасливого возз’єднання: чоловіки обнімали жінок і дітей, яких лишили тут. З гайворонника вилетіло троє круків, махаючи в повітрі чорними крилами. Кетлін спостерігала за ними з батькового балкона. Вона помила голову, перевдягнулася й підготувалася до братових докорів... та все одно чекати було важко.
Коли нарешті до неї долинули звуки за дверима, вона сіла, згорнувши руки на колінах. Едмурові чоботи, поножі й сюрко були заляпані червоною засохлою глиною. З його вигляду ніколи б не сказав, що він переміг у битві. Він здавався схудлим і змарнілим, блідим, з нечесаною бородою і занадто яскравим блиском в очах.
— Едмуре,— заговорила Кетлін,— у тебе нездоровий вигляд. Щось трапилося? Ланістери перейшли ріку?
— Я їх відкинув. Лорда Тайвіна, Грегора Клігана, Адама Марбранда — всіх відігнав. А от Станіс...— він скривився.
— Станіс? А що зі Станісом?
— Він програв битву за Королівський Причал,— нерадісно мовив Едмур.— Флот його спалений, а військо розгромлене вщент.
Перемога Ланістерів — невтішна новина, але Кетлін не поділяла братового очевидного смутку. Їй і досі ночами снилася в кошмарах тінь, яка в неї на очах ковзнула в шатрі Ренлі, і кров, яка хляпнула крізь розтятий латний комір.
— Станіс нам друг не більший, ніж лорд Тайвін.
— Ти не розумієш. Небосад перейшов на бік Джофрі. І Дорн також. Весь південь,— він стиснув вуста.— А ти ще й вирішила відпустити Царевбивцю. Ти не мала права!
— Я мала право матері,— сказала вона спокійним голосом, хоча новина про Небосад — дошкульний удар по Робових надіях. Але зараз Кетлін про це думати не могла.
— Ні, не мала права,— повторив Едмур.— Це був Робів бранець, бранець твого короля, і Роб доручив мені стерегти його.
— Його стерегтиме Брієнна. Вона присяглася мечем.
— Ота жінка?
— Вона доправить Джеймі на Королівський Причал і безпечно привезе звідти Арію і Сансу.
— Серсі їх ніколи не віддасть.
— Не Серсі. Тиріон. Він дав слово на відкритому суді. І Царевбивця теж дав слово.
— Слово Джеймі нічого не варте. Що ж до Куця, подейкують, під час бою він отримав сокирою по голові. Поки твоя Брієнна дістанеться Королівського Причалу (якщо взагалі дістанеться), він уже й помре.
— Помре?
«Невже боги можуть бути настільки немилосердні?» Вона змусила Джеймі дати сотню обітниць, але всі свої надії покладала на обіцянку його брата.
Але Едмур не помітив її розпачу.
— Стерегти Джеймі доручили мені, і я збираюся його повернути. Я вислав круків...
— Круків куди? Скількох?
— Трьох,— відповів він,— тож лист уже точно досягне лорда Болтона. Плистимуть вони по ріці чи рушать по дорозі, а з Річкорину до Королівського Причалу не проминеш Гаренхол.
— Гаренхол.
Від самого цього слова в кімнаті наче спохмурніло. Хрипким від жаху голосом Кетлін мовила:
— Едмуре, ти усвідомлюєш, що ти накоїв?
— Не бійся, про тебе я нічого не казав. Написав, що Джеймі втік, і запропонував тисячу драконів тому, хто його зловить.
«Гірше й гірше,— подумала Кетлін у розпачі.— Брат у мене дурень». Їй на очі накотилися непрохані, небажані сльози.
— Якщо це була втеча,— сказала вона стиха,— а не обмін бранцями, для чого Ланістерам віддавати моїх дочок Брієнні?
— До цього не дійде. Царевбивця повернеться до нас, я про це потурбувався.
— Ти потурбувався лише про те, щоб я ніколи більше не побачила своїх дочок. Брієнні, може, і вдалося б доправити його безпечно на Королівський Причал... якби на нього ніхто не полював. Але тепер...— Кетлін не могла продовжувати.— Йди собі, Едмуре,— сказала вона тоном, який не допускав заперечень, хоч і не могла командувати тут, у замку, який скоро належатиме йому.— Залиш мене з батьком і з моїм горем, мені більше нема чого тобі сказати. Іди. Іди.
Їй хотілося одного: лягти, заплющити очі й заснути — і молитися, щоб їй нічого не наснилося.
Арія
Небо було чорне, як стіни Гаренхолу, що лишилися позаду; дощ падав тихо й рівно, приглушуючи тупіт кінських копит і стікаючи по обличчях.
Їхали на північ, геть від озера, прямуючи за поритою коліями сільською дорогою, яка прямувала через спустошені поля, через ліси та струмки. Пиріжок з Гендрі старалися не відставати. Оддалік завивали вовки, але чути було Пиріжкове важке сапання. Ніхто не говорив. Час до часу Арія озиралася через плече — пересвідчитися, що хлопці не надто пасуть задніх, і поглянути, чи ніхто не переслідує втікачів.
А таки переслідуватимуть, вона це знала. Вона вкрала зі стайні трьох коней, поцупила карту й кинджал зі світлиці самого Руза Болтона, а ще — убила на бічній брамі вартового, перерізавши йому горлянку, коли він нахилився підняти потерту монету, яку Арії дав Джакен Г’ґар. Хтось знайде його у калюжі власної крові, й тоді зчиниться галас. Збудять лорда Болтона й обшукають Гаренхол від стрільниці до стріхи, а потому з’ясують, що зникли карта й кинджал, а ще зброя зі зброярні, хліб і сир з кухні, малий пекарчук, ковальський підмайстер і чашниця на ім’я Нан... чи Ласка, чи Арі — залежно від того, кого запитати.
Лорд Страхфорту сам за ними не бігатиме. Руз Болтон лишиться в ліжку, обвішавши все своє бліде тіло п’явками, й пошепки роздаватиме команди. Погоню, мабуть, очолить один з його людей — Волтон на прізвисько Сталеві Ноги (він завжди носить на своїх довгих ногах поножі). А може, то буде слинявий Варго Гоут зі своїми перекупними мечами, що називають себе бравими компанійцями. Інші ж називають їх кривавими лицедіями (тільки позаочі), а іноді підніжками — за звичку лорда Гоута рубати руки й ноги тим, хто викликав його невдоволення.
«Якщо нас упіймають, то повідрубують нам руки й ноги,— подумала Арія,— а тоді Руз Болтон спустить з нас шкуру». Вона й досі була вдягнена в костюм пажа, а на грудях, просто на серці, в неї нашитий був герб лорда Болтона — облуплений чоловік Страхфорту.
Щоразу, озираючись, вона очікувала побачити сяйво смолоскипів, що вдалині виливається з брами Гаренхолу або ж рухається на його широчезних і височенних мурах, але нічого не було. Гарен-хол спав, а потім і зовсім зник у темряві, заховавшись за деревами.
Коли перетнули перший струмок, Арія звернула коня вбік, щоб зійти з дороги, чверть милі повторювала звивисте річище води й тільки потому вилізла на кам’янистий берег. Якщо погоня візьме з собою собак, це може збити їх зі сліду, сподівалася вона. Дороги триматися не можна. «На дорозі чатує смерть,— сказала Арія собі.— На всіх дорогах».