Тільки обвішаний дзвіночками чоловік тримався. Кінь його хвицнув одну з її сестер у голову, іншу сестру він сам розрубав мало не навпіл кривим срібним пазуром, а волосся в нього тим часом стиха видзвонювало.
Охоплена люттю, вона стрибнула йому на спину, скидаючи його сторчголов з сідла. Падаючи разом з ним, вона стиснула щелепами йому руку, зубами прогризаючи дублену шкіру, вовну та м’яку плоть. Приземлившись, вона щосили сіпнула головою, відриваючи кінцівку від плеча. Торжествуючи, вона, тримаючи руку в зубах, метляла головою, розсіюючи теплі червоні краплі поміж холодного чорного дощу.
Тиріон
Прокинувся він від порипування старих залізних завіс.
— Хто,— прохрипів він. Принаймні до нього повернувся голос, хай і який сиплий. Гарячка досі палила його, і Тиріон гадки не мав, котра зараз година. Скільки він проспав цього разу? Яка слабкість, яка бісова слабкість! — Хто? — гукнув він знову, цього разу голосніше. У відчинені двері влилося сяйво смолоскипа, та в самих покоях єдиним джерелом світла була свічка біля ліжка.
Побачивши, як до нього наближається якась постать, Тиріон затремтів. Тут, у Мейгоровій тверджі, кожен слуга підкуплений королевою, тож будь-який відвідувач може виявитися найманцем Серсі, якого прислали докінчити справу, що її розпочав сер Мандон.
Але тут чоловік ступив у світло свічки, уважно зазирнув у бліде обличчя карлика й пирхнув.
— Порізалися, коли голилися, ні?
Тиріонові пальці ковзнули до величенького розтину, який тягнувся від ока вниз по щелепі через те, що лишилося від носа. М’ясо й досі не заросло шкірою й було вологим на дотик.
— Атож, застрашливо великим лезом.
Чорна як вугіль чуприна була щойно вимита й рівненько зачесана назад, відкриваючи тверді риси Бронового обличчя, а вдягнений чоловік був у високі чоботи з м’якої візерунчастої шкіри, широкий пояс зі срібними заклепками та світло-зелений шовковий плащ. Темно-сіру вовну його камзола навскоси перетинав охоплений полум’ям ланцюг, вишитий ясно-зеленою ниткою.
— Де ти був? — вимогливо запитав Тиріон.— Я по тебе посилав... мабуть, два тижні тому.
— Радше чотири дні тому,— озвався перекупний меч,— і я вже двічі приходив, тільки ви були мертвий для всього світу.
— Не мертвий. Хоча моя люба сестричка дуже старалася.
Либонь, не варто було озвучувати цього вголос, але Тиріону вже байдуже. Це Серсі стояла за спробою сера Мандона убити Тиріона, він печінкою то відчував.
— Що це за бридота в тебе на грудях?
— Мій лицарський герб,— вишкірився Брон.— Полум’яний ланцюг, зелений на димно-сірому полі. За наказом вашого лорда-батька я тепер сер Брон Чорноводський, Куцю. Не забувайте про це.
— Саме я пообіцяв тобі лицарство, пригадуєш? — Тиріону не сподобалось оте «за наказом вашого лорда-батька». Лорд Тайвін часу не марнував. Перевести свого сина з Вежі правиці, щоб зайняти її самому,— цілком прозорий натяк, а це — ще один.— Я втратив півноса, а ти здобув собі лицарство. Богам ще доведеться за це відповісти,— кисло мовив він.— Батько сам тебе висвятив?
— Ні. Хто вцілів у битві під коловоротними баштами, миропомазані верховним септоном і мечепокладені королівською вартою. Пів клятого дня забрало — тільки троє-бо білих мечів лишилося для такої честі.
— Я знаю, що в битві загинув сер Мандон...— («Його зіштовхнув у ріку Под, поки цей зрадливий покидьок не встиг протяти мечем мені серце»).— Кого ще ми втратили?
— Гончака,— сказав Брон.— Він не загинув, просто зник. Золоті плащі кажуть, він злякався, тож вилазку замість нього повели ви.
«Не найкраща була ідея». Нахмурившись, Тиріон відчув, як напинається шкіра на шрамі. Він махнув Брону на стілець.
— Сестра переплутала мене з грибом. Тримає в темряві й підгодовує гноєм. Под — гарний хлопчина, але в нього на язику прищ завбільшки з Кичеру Кастерлі, тож я не тямлю й половини того, що він мені каже. Я послав його по сера Джейсліна, а він повернувся й каже мені, що той загинув.
— І він, і ще тисячі,— Брон усівся.
— Як? — поцікавився Тиріон, і йому стало геть зле.
— У битві. Ваша сестра, наскільки я чув, послала Кетлблеків, щоб вернути короля назад у Червону фортецю. Коли золоті плащі побачили, що король забирається геть, половина з них і собі вирішила тікати. А Залізнорукий став у них на дорозі й наказав повертатися на мури. Подейкують, Байвотер так їх присоромив, що вони мало не повернулися, та тільки в цю мить хтось прохромив йому шию стрілою. По тому він уже не мав такого застрашливого вигляду, тож його просто стягнули з коня й добили.
«Ще один борг, який Серсі ще доведеться сплатити».
— Мій племінник,— мовив Тиріон,— Джофрі... він був у небезпеці?
— Не більшій, ніж дехто, й у меншій, ніж більшість.
— З ним нічого не сталося? Він не поранений? Не скуйовдив чуприни, не вколов пальчика, не зламав нігтя?
— Наскільки я знаю, ні.
— А я попереджав Серсі, що так і буде. Хто нині керує золотими плащами?
— Ваш лорд-батько віддав їх одному зі свої західняків, якомусь лицарю на ім’я Адам Марбранд.
У більшості випадків золоті плащі не погодились би, щоб ними командував зайда, але сер Адам Марбранд — це хитрий хід. Як і Джеймі, він був з тих людей, за якими легко йдуть люди. «Міську варту я втратив».
— Я посилав Пода і по Шагу, але йому й тут не пощастило.
— Кам’яні ворони досі в королівському лісі. Шазі, схоже, місцина сподобалася. Тимет повів обпечених додому, прихопивши з собою всю здобич, яку вони награбували в таборі Станіса після битви. Челла одного ранку з’явилася біля Річкової брами з дюжиною чорних вух, але червоні плащі вашого батька просто їх прогнали, а мешканці Королівського Причалу жбурляли в них лайном і улюлюкали.
«Невдячні! Чорні вуха помирали за них!» Поки Тиріон лежав, обпоєний маком, і марив, його власний батько видер йому всі пазурі, одного по одному.
— Хочу послати тебе до моєї сестри. Її дорогоцінний синочок вийшов з битви цілий і неушкоджений, тож Серсі вже не потрібна заручниця. Вона присягалася звільнити Алаяю, щойно...
— Вона це зробила. Вісім чи дев’ять днів тому, попередньо відшмагавши.
Тиріон сів рівніше, ігноруючи наглий біль, який прошив плече.
— Відшмагавши?
— Її припнули до стовпа у дворі, відбатожили, а тоді викинули за ворота, голу й закривавлену.
«Вона вчилася читати»,— зринула в Тиріона недоречна думка. Шрам, який перерізав обличчя, напнувся, і на мить здалося, що від люті просто лусне голова. Так, щира правда, Алаяя — повія, але Тиріон рідко коли зустрічав дівчину милішу, сміливішу й невиннішу. Він її і не торкався: вона була просто ширмою, за якою ховалася Шей. У своїй нерозважливості він навіть не подумав, чого їй може коштувати її роль.
— Я пообіцяв сестрі, що з Томеном обійдуться так само, як з Алаяєю,— пригадав він уголос. Йому здалося, що зараз його знудить.— Та як я можу відбатожити восьмирічного хлопчика?
«Та якщо я цього не зроблю, Серсі переможе».
— Томена вам не дістати,— прямо сказав Брон.— Почувши, що Залізнорукий загинув, королева по хлопця послала Кетлблеків, і ніхто в Розбі не мав сміливості сказати їм «ні».
Ще один удар — і водночас полегшення, змушений був визнати Тиріон. Він-бо любив Томена.
— Кетлблеки мали бути на нашому боці,— нагадав він Брону більш ніж роздратовано.
— Вони й були, поки я мав змогу платити їм два пенні за кожне, отримане від королеви, та вона підняла ставки. Озні з Осфридом, як і мене, після битви висвятили в лицарі. Гадки не маю за що: ніхто й не бачив, щоб вони билися.
«Найманці зраджують мене, друзів моїх шмагають і ганьблять, а я лежу тут догниваю,— подумав Тиріон.— А я гадав, що переміг у тій клятій битві. Оце такий смак перемоги?»