— У нас теж буде заручник,— сказав Тиріон.— Частина угоди — місце в раді. Якщо князь Доран не приведе з собою війська, коли вирішить заявити на це місце свої права, він опиниться в нашій владі.
— Добре, якщо Мартел вирішить заявити права лише на місце в раді,— мовив лорд Тайвін.— Ти ж бо пообіцяв йому і помсту.
— Я пообіцяв йому правосуддя.
— Зви це, як хочеш. А все одно все зводиться до крові.
— Ну, її ж точно ніколи не бракує, правда? Під час битви я в цілих озерах хлюпався...— Тиріон не бачив підстав ходити околяса.— Чи ти так прихилився до Грегора Клігана, що не витримаєш розлуки з ним?
— З сера Грегора є своя користь, як була і з його брата. Будь-який лорд час від часу має потребу в лютому звірові... і ти цей урок теж, здається, затямив, якщо судити з Брона й отих твоїх горян.
Тиріон подумав про Тиметове випалене око, про Шаґу з його сокирою, про Челлу з її намистом з сушених вух. І про Брона. Передусім — про Брона.
— В лісі повно лютих звірів,— нагадав він батькові.— І на вулицях теж.
— Твоя правда. Інші пси теж зможуть полювати. Я про це поміркую. Якщо більше нічого такого...
— Ах, так, тебе ж чекають важливі листи,— Тиріон звівся на нетверді ноги; на мить, накритий хвилею запаморочення, заплющив очі — й нарешті зробив хиткий крок до дверей. Згодом він пригадував, що тоді варто було зробити і другий, і третій. Натомість він розвернувся.— Чого я хочу, ти питаєш? Я скажу тобі, чого я хочу. Я хочу того, що належить мені по праву. Я хочу Кичеру Кастерлі.
— Спадкоємство твого брата? — батько стиснув щелепи.
— Лицарям королівської варти заборонено одружуватися, народжувати дітей і мати землі, ти знаєш це незгірш за мене. Того дня, коли Джеймі вдягнув білий плащ, він відмовився від свого права на Кичеру Кастерлі, але ти цього так і не визнав. Давно вже час. Я хочу, щоб ти перед цілим королівством оголосив, що я — твій син і законний спадкоємець.
Очі лорда Тайвіна, світло-зелені з золотими іскрами, були ясні й безжальні.
— Кичеру Кастерлі? — перепитав він безбарвним і холодним, мертвим голосом. І додав: — Ніколи.
Це слово зависло між ними — незмірне, гостре, отруйне.
«Відповідь я знав ще до того, як запитав,— подумав Тиріон.— Знав вісімнадцять років, відколи Джеймі приєднався до королівської варти, й ніколи не піднімав цього питання. Бо все я знав. Все я завжди знав».
— І чому ж? — змусив він себе поцікавитися, хоча й розумів, що пожалкує про те.
— Це ти питаєш? Ти, який убив власну матір, щоб прийти на цей світ? Ти, недороблений, нещирий, неслухняний, презирливий малий покруч, скроєний із заздрощів, хоті та примітивних хитрощів? Людські закони дають тобі право носити моє ім’я й мої кольори, бо я не можу довести, що ти не мій. Щоб дати мені урок приниження, боги засудили мене дивитися, як ти дибаєш тут з гордим левом на грудях, що був за герб моєму батькові та його батькові перед ним. Але ні боги, ні люди ніколи не змусять мене дозволити тобі перетворити Кичеру Кастерлі на твій бордель.
— Бордель?
Усе проясніло: Тиріон нарешті збагнув, звідки ця жовч. Рипнувши зубами, він мовив:
— Серсі розповіла тобі про Алаяю.
— То це так її звати? Зізнаюся, імена всіх твоїх повій я запам’ятати не можу. Як звали ту, з якою ти одружився ще хлопчиною?
— Тиша,— зухвало виплюнув він.
— А оту хвойду на Зеленому Зубці?
— Тобі не байдуже? — поцікавився він, не воліючи навіть вимовляти ім’я Шей у його присутності.
— Байдуже. Так само, як байдуже мені, живі вони чи мертві.
— То це ти відшмагав Яю...— Це було не запитання.
— Твоя сестра розповіла мені, як ти погрожував моїм онукам,— голос лорда Тайвіна був холодніший за лід.— Вона збрехала?
Тиріон не збирався нічого заперечувати.
— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяю. Щоб Кетлблеки не скривдили її.
— Щоб уберегти честь повії, ти погрожуєш представникові власного дому, рідній крові? Оце так?
— Це ти учив мене, що гарна погроза іноді краща за удар. Не скажу, що Джофрі не спокушав мене кількасот разів. Якщо тобі так хочеться когось відбатожити, почни з нього. Але Томен... чого мені кривдити Томена? Він гарний хлопчик, і він мені рідний.
— Як була й твоя мати,— лорд Тайвін зненацька підвівся, вивищуючись над своїм сином-карликом.— Повертайся в ліжко, Тиріоне, й більше навіть не заговорюй до мене про свої права на Кичеру Кастерлі. Ти отримаєш свою винагороду, але таку, яку я вважатиму відповідною твоїй службі та становищу. І не роби помилки, бо це востаннє я терплю, як ти ганьбиш дім Ланістерів. З повіями покінчено. Знайду ще одну в твоєму ліжку — повішу.
Давос
Довгий час він спостерігав за тим, як збільшується вітрило, намагаючись вирішити, як буде краще: жити чи померти.
Він знав: померти найлегше. Варто просто заповзти назад у печеру й дозволити кораблю проплисти повз — і смерть знайде Давоса. Уже багато днів його палила гарячка, вивертаючи нутрощі та змушуючи тремтіти в неспокійному сні. Щоранку Давос почувався слабшим. «Уже недовго лишилося»,— узяв він за звичку казати собі.
Якщо його не вб’є гарячка, це зробить спрага. Тут не було питної води, хіба що час від часу випадав дощ, лишаючи калюжі в заглибинах у камінні. Ще три дні тому (чи чотири? на цій скелі він уже загубив лік дням) усі калюжі пересохли, як старі кістки, й він уже не міг витримати вигляду затоки, що брижилася навколо сіро-зеленими хвилями. Він усвідомлював: щойно почне пити морську воду, кінець прийде дуже швидко, але мало не зробив уже перший ковток — так у нього пересохло в горлі. Його врятувала несподівана злива. Він так знесилів, що зміг тільки виповзти під дощ і там лежати, заплющивши очі й розтуливши рота, і ловити воду потрісканими вустами й розпухлим язиком. Йому трохи додалося сили, а калюжі, тріщини й розколини на острові знов по вінця наповнилися життям.
Та це було три дні тому (чи, може, й чотири), а тепер вода переважно закінчилася. Щось випарувалося, а решту він випив. До завтра він уже знову смоктатиме мул і лизатиме холодне вологе каміння на дні западин.
А як не спрага й не гарячка, його уб’є голод. Бо острів — не більш як гола скеля, що стримить у безмежжі Чорноводої затоки. Під час відпливу іноді Давосу траплялися маленькі краби вздовж кам’янистої смужки берега, куди його викинуло після битви. Поки він розбивав їх на камінні, щоб видобути м’ясо з їхніх клішень і нутрощі з-під панцира, вони боляче щипали його за пальці.
Та коли набігав приплив, берег зникав, і Давосу доводилося видиратися на скелю, щоб його знову не змило в затоку. Під час припливу від вершечка скелі до води було всього п’ятнадцять футів, а коли море хвилювалося, бризки сягали навіть вище, тож не змокнути було неможливо, навіть у печері (яка насправді являла собою не більш як впадину в скелі попід уступом). На скелі не росло нічого, крім лишайника, і навіть морські птахи оминали це місце. Час від часу на вершечок скелі сідали мартини, Давос пробував їх піймати, та не зміг навіть наблизитися — так швидко вони відлітали геть. Він жбурляв у них камінці, але слабкість не давала добре замахнутися, тож навіть коли він поціляв у мартинів камінцями, ті лише роздратовано кричали, пурхаючи в повітря.
З його притулку видно було інші скелі — далекі кам’яні шпилі, вищі за його власний. На око, найближчий вивищувався над водою на добрячі сорок футів, хоча з такої відстані важко було сказати напевне. Над ним постійно кружляла хмара мартинів, і Давоса частенько навідувала думка переплисти туди та вчинити набіг на їхні гнізда. Однак вода тут холодна, а течія — сильна й підступна, й він розумів, що для такої подорожі сили у нього бракує. Так він точно загине, не треба й солоної води пити.
Часто осінь у вузькому морі волога й дощова, пригадував він з минулого. Вдень було не так і погано, коли світило сонце, а от ночами холоднішало, й час до часу над затокою пролітав вітрюган, женучи перед собою білі гребені, й за деякий час Давос, мокрий до нитки, уже тремтів. По черзі на нього напосідалися застуда й гарячка, й останнім часом він постійно бухикав.