Сніг падав так густо, що Чет загубився серед наметів, але врешті запримітив затишний маленький куточок, який облаштував собі товстун між валуном і клітками з круками. Тарлі закопався під гору чорних коців і потріпаних хутр. Залітав сніг, помалу засипаючи його. Товстун був схожий на кругленьку м’яку гору. Слабко як надія шурхнула криця об шкіру — це Чет висмикнув кинджал з піхов. Один з круків каркнув. «Сноу»,— буркнув інший, позираючи чорними очицями крізь ґрати. Перший і собі докинув: «Сноу». Чет скрадався повз них, обережно ставлячи ноги. Лівою рукою він затулить товстунові рота, щоб той не кричав, а тоді...
А-а-ау-у-у!
Чет завмер на півкроці, проковтнувши прокльон, а крізь табір полетів, затріпотівши, звук ріжка — глухий і далекий, однак непомильний. «Не зараз, чорт забирай, не зараз!» Старий Ведмідь розставив дозорців між дерев навколо Кулака, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Це Джармен Баквел повернувся з Велетових Сходів, вирішив Чет, або Кворин Піврукий — зі Скімливого перевалу. Бо один сигнал ріжка означає повернення братів. Якщо це Піврукий, з ним може бути і Джон Сноу — живий.
Заспаний Сем Тарлі сів і збентежено витріщився на сніг. Круки галасували, і чути було, як розбрехалися Четові собаки. «Половина клятого табору збудилася». Стискаючи захованими в рукавичку пальцями руків’я кинджала, Чет чекав, поки стихне сурма. Та не встигла вона завмерти, як зазвучала знов — голосніше й довше.
А-а-ау-у-у!
— Боги,— долинув схлип Сема Тарлі. Товстун скочив навколішки, але заплутався в плащі й коцах. Відбуцнувши їх геть, він потягнувся по кольчугу, яку повісив поряд на скелю. Звиваючись, натягнув через голову велетенську як намет кольчугу — й тут помітив Чета.— Два сигнали? — запитав він.— Мені наснилося, що два...
— Не наснилося,— озвався Чет.— Два сигнали — варта до зброї. Два сигнали — ворог наближається. Десь там уже чатує сокира з написом «Поросятко». Два сигнали означають дикунів,— він мало не розреготався, побачивши на тому круглому як місяць обличчі страх.— Хай вони всі провалюються в сьоме пекло. Клята Гарма. Клятий Манс Рейдер. Клятий Смолвуд, він же казав, що їм до нас іще йти...
А-а-ау-у-у!
Сигнал тривав і тривав — здавалося, що він уже ніколи не стихне. Круки ляпали крилами й каркали, металися по клітках і билися об ґрати, а брати Нічної варти по всьому табору піднімалися, натягували обладунки, застібали пояси з мечами, тягнулися по бойові топори й луки. Тремтів Семвел Тарлі, з обличчям такого самого кольору, як сніг, що кружляв навколо.
— Три сигнали,— пискнув він до Чета,— три, я чув три. Три сигнали не подавали ніколи. Сотні, тисячі років. Три означає...
— Чужі,— Чет чи то реготнув, чи то схлипнув, і знагла білизна в нього змокла, й він відчув, як по нозі біжить сеча, а спереду від бриджів піднімається пара.
Джеймі
Сплутане волосся йому розмаяв східний вітер — ніжний і запашний, як пальці Серсі. Чувся спів пташок і відчувалося погойдування ріки під човном, якого помахи весел спрямовували до блідо-рожевого світанку. Після тривалої темряви світ здавався таким солодким, що Джеймі Ланістеру аж у голові паморочилося. «Я живий, я п’яний від сонячного світла». З вуст йому зірвався сміх — наглий, як сполохана з гнізда перепілка.
— Тихо,— буркнула дівчина, хмурячись. Насумрений вираз пасував до її широкого негарного обличчя більше, ніж усмішка. Та Джеймі й не бачив, щоб вона коли всміхалася. Він розважався, уявляючи її в одній із шовкових суконь Серсі замість шкірянки в заклепках. «Усе одно що корову в шовки вбирати».
Але ця корова гарно гребла. Під коричневими грубими бриджами ховалися дебелі як колоди литки, а з кожним помахом весел напиналися довгі м’язи в неї на руках. Вона гребла вже половину ночі, але не схоже було, щоб змучилася, чого не скажеш про кузена, сера Клеоса, який пихтів біля другої пари весел. Глянеш на неї — ну просто міцна дівка-селючка, але розмовляє як пані й має на поясі довгий меч і кинджал. Та чи вміє вона ними користуватися? Саме це Джеймі й збирався з’ясувати — щойно позбудеться пут.
На зап’ястках він мав залізні кайдани й такі самі на кісточках, з’єднані між собою важким ланцюгом не більш як фут завдовжки. «Можна подумати, що мого слова Ланістера недостатньо»,— пожартував він, коли його закували. На той час він уже добряче впився, і все завдяки Кетлін Старк. Втечу з Річкорину він пам’ятав тільки уривками. Була якась проблема з тюремником, але здоров’ячка упоралася.
Потім вони піднімалися нескінченними сходами, все по колу й по колу. Ноги в Джеймі підгиналися як трава, двічі або тричі він спіткнувся, поки дівчина не підставила йому руку, щоб він зіперся. В якийсь момент його загорнули в дорожній плащ і кинули на дно ялика. Він пригадував, як леді Кетлін скомандувала комусь підняти звідні ґрати Водяної брами. Вона-бо відсилає сера Клеоса назад на Королівський Причал з новими умовами для королеви, оголосила леді Старк тоном, який не допускав заперечень.
Тоді Джеймі, мабуть, заснув. Від вина хилило в сон, та й приємно було лягти, бо такої розкоші ланці в камері не дозволяли. Давним-давно Джеймі навчився дрімати в сідлі на марші. Тут було не складніше. «Тиріон реготатиме до сліз, коли почує, як я проспав власну втечу». Але тепер він збудився, й окови дратували.
— Міледі,— гукнув він,— якби ви зняли з мене кайдани, я б замінив вас на веслах.
Вона знову підозріливо нахмурилася, вищиривши конячі зуби.
— Сидіть у кайданах, Царевбивце.
— Ти до самого Королівського Причалу гребтимеш, дівко?
— Я вам не дівка, називайте мене Брієнною.
— А мене звати сер Джеймі. А не Царевбивця.
— Заперечуєте, що вбили царя?
— Ні. А ти заперечуєш свою стать? Якщо так, розшнуруй бриджі й покажи, що там у тебе,— він невинно посміхнувся до неї.— Міг би попросити тебе зняти корсаж, але не схоже, що цим можна щось довести.
— Кузене,— розхвилювався сер Клеос,— що за манери?
«От у кому ланістерівської крові точно небагато». Клеос — син тітки Дженни від того йолопа Емона Фрея, який жив у вічному страху перед лордом Тайвіном Ланістером з того самого дня, як пошлюбив його сестру. Коли лорд Волдер Фрей з Близнючок вступив у війну на боці Річкорину, сер Емон став на бік своєї жінки, а не батька. Не пощастило Кичері Кастерлі з цією угодою, подумав Джеймі. Сер Клеос зовні нагадував ласку, бився як гуска, а мужності мав як особливо хоробра вівця. Леді Старк пообіцяла серу Клеосу свободу, якщо він доправить її послання Тиріону, й той дав урочисту присягу.
В тій чорній камері вони всі в чомусь присягалися, і Джеймі більше за інших. Таку ціну леді Кетлін заправила за його звільнення. Забравши у здоров’ячки меча і приставивши кінчик Джеймі до серця, вона сказала: «Присягніться, що ви ніколи більше не здіймете зброї проти Старків чи Таллі. Присягніться, що ви змусите свого брата виконати обіцянку й повернути моїх дочок цілих і неушкоджених. Присягніться своєю лицарською честю, честю Ланістера, честю побратима королівської варти. Присягніться життям своєї сестри, свого батька і свого сина, богами давніми й новими, і я відпроваджу вас назад до сестри. Та як відмовитеся — я пущу вам кров». Він пам’ятав, як кольнуло крізь лахміття вістря, коли вона крутнула меча.
«Цікаво, що сказав би верховний септон щодо дійсності присяги, яку даєш п’яний як чіп, прикутий до стіни, ще й з мечем біля серця?» Не те щоб Джеймі по-справжньому переймався через того тлустого шахрая чи через богів, яким той, за його словами, служив. Джеймі пригадав цебро, яке леді Кетлін перекинула в нього в камері. Дивна жінка: довірити своїх дівчаток чоловікові, чия честь — лайно. Хоча насправді йому вона довіряла мало. «Всі свої надії вона покладає на Тиріона, а не на мене».