— Зрештою, вона, мабуть, не така вже й дурна,— сказав він уголос.
Його тюремниця неправильно його зрозуміла.
— Я не дурна. І не глуха.
З нею він обходився лагідно: глузувати з такої занадто легко, не відчуваєш азарту.
— Це я до себе, і зовсім не про тебе. В камері дуже швидко виробляється така звичка.
Дівчина нахмурилася, штовхаючи весла вперед, відтягуючи назад, знов штовхаючи вперед, і нічого не сказала.
«Така ж говірка, як і вродлива».
— З твоєї вимови я б сказав, що ти високого роду.
— Мій батько — Селвин Тартський, милістю богів лорд Вечірнього Палацу.
Навіть це вона вимовила буркітливо.
— Тарт,— мовив Джеймі.— Страшенно велика скеля у вузькому морі, наскільки я пригадую. А Вечірній Палац присягав Штормокраю. І як ти опинилася на службі Роба Вічнозимського?
— Я служу леді Кетлін. А вона мені наказувала безпечно доправити вас до вашого брата Тиріона на Королівський Причал, а не базікати з вами. Тож лежіть тихо.
— Я вже наївся мовчанки, жінко.
— Тоді поговоріть із сером Клеосом. А мені з чудовиськом нема про що розмовляти.
— Де тут у нас чудовиська? — заулюлюкав Джеймі.— Мабуть, ховаються під водою? Чи в отих заростях верболозу? А я без меча!
— Чоловік, який учинив наругу над власною сестрою, убив свого короля, скинув з муру невинну дитину, не заслужив іншого наймення.
«Невинну дитину? Та клятий хлопчисько шпигував за нами!» А Джеймі просто хотів побути годинку наодинці з Серсі. Подорож на північ — то була якась нескінченна мука: бачити її щодня, але не мати змоги торкнутися, і знати, що в тому велетенському рипучому ридвані п’яний Роберт щоночі залазить до неї в постіль. Тиріон як міг силкувався піднести Джеймі настрій, але цього було не досить.
— Побільше поваги до Серсі, дівко,— застеріг він.
— Мене звати Брієнна, а не дівка.
— Тобі не байдуже, як тебе чудовисько називає?
— Моє ім’я Брієнна,— уперто повторила вона.
— Леді Брієнна? — запитав Джеймі. Вона так зніяковіла, що він відчув: тут її слабке місце.— Чи, може, тобі до вподоби більше «сер»? — розсміявся він.— Ні, боюся, ні. Можна корову вбрати в нашийник, намордник і підхвістя, натягнути на неї шовкову попону, але виїхати на ній на поле бою все одно не вдасться.
— Кузене Джеймі, не треба таких грубощів,— втрутився сер Клеос, який під плащем мав сюрко з вежами-близнючками дому Фреїв і золотим левом Ланістерів на гербі.— Нас чекає далека дорога, не варто між собою воювати.
— Воюю я з мечем у руці, брате. А я говорив до леді. Скажи-но мені, дівко, на Тарті всі жінки такі ж погані, як ти? Якщо так, шкода мені чоловіків. Мабуть, вони, живучи на тій жахливій горі в морі, й не знають, які бувають справжні жінки.
— Тарт прегарний,— буркнула дівчина, крутячи весла.— Його прозивають Сапфіровим островом. Мовчіть, чудовисько, щоб мені не довелося вас заткнути.
— Вона теж грубіянить, хіба ні, брате? — звернувся Джеймі до сера Клеоса.— Але хребет вона має, цього не відняти. Небагато чоловіків зважаться в лице обізвати мене чудовиськом.
«Хоча позаочі обзивають вільно, понад усякий сумнів».
Сер Клеос нервово кашлянув.
— Леді Брієнна, безперечно, наслухалася цих побрехеньок від леді Кетлін. Старки не мають надії здолати тебе стилетом, то вдаються до отруйного стилоса.
«Вони вже здолали мене стилетом, ти, дурню безбородий». Джеймі хитро посміхнувся. В хитрій посмішці, якщо постаратися, люди можуть прочитати що завгодно. «Кузен Клеос і справді проковтнув цей казанок лайна — чи просто намагається втертися в довіру? Що у нас тут — щирий баран чи підлабузник?»
А сер Клеос тим часом блаженно лепетав:
— Людина, здатна повірити, що побратим королівської варти може скривдити дитину, просто не розуміє, що таке честь.
«Підлабузник». Якщо по правді, Джеймі гірко пожалів про те, що викинув Брандона Старка з того вікна. Коли хлопець відмовився помирати, Серсі не припиняла пиляти брата. «Йому всього сім років, Джеймі,— картала вона його.— Навіть якщо він і зрозумів, що бачив, можна було просто його залякати, щоб мовчав».
«Я не подумав, що ти...»
«Ти ніколи не думаєш. Якщо хлопець отямиться й перекаже батькові, що він бачив...»
«Якщо, якщо, якщо,— Джеймі потягнув її собі на коліна.— Якщо отямиться, ми скажемо, що йому все це наснилося, обізвемо його брехуном, а в крайньому разі мені доведеться вбити Неда Старка».
«Ти уявляєш, як тоді вчинить Роберт?»
«Хай Роберт чинить, як йому заманеться. Якщо доведеться, я проти нього війною піду. Співці згодом назвуть її Війною за піхву Серсі».
«Джеймі, пусти мене!» — розлютилася вона, силкуючись підвестися.
Натомість він поцілував її. Якусь мить вона опиралася, та згодом вуста її розтулилися назустріч йому. Він пам’ятав присмак вина та гвоздики в неї на язиці. Вона затремтіла. Рука його ковзнула їй під корсет і смикнула, розриваючи шовк, вивільняючи груди, і на деякий час вони забули про малого Старка.
Невже Серсі згадала про нього й найняла отого чоловіка, про якого казала леді Кетлін, щоб хлопець точно вже ніколи не отямився? «Якби вона зичила йому смерті, вона послала б мене». Та й не схоже це на неї — обрати найманця, який так по-королівському напартачить з цим убивством.
Униз по ріці, на сколиханій вітром поверхні води, мерехтіло світанкове сонце. Південний берег був червоний і глинистий, гладкий як дорога. В ріку вливалися менші ручаї, а береги були захаращені гнилими стовбурами потонулих дерев. Північний берег здавався дикішим. Над головою вивищувалися стрімкі — двадцятифутові — кам’янисті кручі, увінчані купками буків, дубів і каштанів. Попереду на пагорбах Джеймі помітив сторожову вежу, яка з кожним ударом весел усе росла. Та ще навіть не наблизившись до неї, Джеймі знав, що вона покинута: побиті вітром мури геть заросли повзучою шипшиною.
Коли вітер перемінився, сер Клеос допоміг здоров’ячці підняти вітрило — цупкий трикутник смугастої червоно-синьої парусини. Від цих кольорів Таллі тільки й чекай біди, якщо раптом на ріці подорожні наскочать на Ланістерів, однак іншого вітрила не було. Брієнна взялася за стерно. Джеймі, побрязкуючи ланцями, підняв шверт, і після цього човен, якому сприяли і вітер, і течія, полетів швидше.
— Можна було б зекономити цілий шмат дороги, якби ви відвезли мене до батька, а не до брата,— зауважив Джеймі.
— Дочки леді Кетлін — на Королівському Причалі. Я повернуся з дівчатами або не повернуся зовсім.
Джеймі обернувся до сера Клеоса.
— Кузене, позич мені свого ножа.
— Ні,— напружилася жінка.— Озброїти вас я не дозволю.
Голос у неї був твердий як камінь.
«Вона мене боїться, навіть у кайданах».
— Клеосе, тоді мені доведеться попросити тебе поголити мене. Бороду лиши, але з голови знімай усе волосся.
— Наголо? — запитав сер Клеос.
— У королівстві Джеймі Ланістер відомий як безбородий лицар з довгими золотими кучерями. На голомозого чолов’ягу з брудною рудою бородою ніхто не звертатиме уваги. Поки я в ланцях, не хочу, щоб мене хтось упізнав.
Кинджал міг би бути й гостріший. Клеос мужньо різав і пиляв волосся, продираючись крізь ковтуни й викидаючи пасма за облавок. Золоті кучері плавали поверхнею води, і їх потроху зносило назад. Коли кучма зникла, вниз по шиї поповзла воша. Піймавши її, Джеймі розчавив її об ніготь на великому пальці. Сер Клеос тим часом позбирав ще кілька вошей у нього на голові й поскидав у воду. Джеймі занурив голову в ріку, а тоді попросив сера Клеоса підгострити лезо, перш ніж зголювати рудувату щетину. Після цього він трохи підрізав і бороду.
У воді віддзеркалився незнайомець. Він був не тільки голомозий, а ще й наче постарів років на п’ять у темниці: обличчя схудло, а під очима залягли кола, яких він не пригадував. «Так я не дуже схожий на Серсі. Їй це не сподобається».