На той час коли ялик вийшов з каналу, галера, яку закрутило у вирі, вже осідала на мілині, серед топляка, і Джеймі Ланістер вирішив, що боги милостиві. Серу Робіну Райгеру з його тричі проклятими лучниками далеченько доведеться вертатися пішки у Річкорин, та й Джеймі позбувся негарної здоров’ячки. «Я б і сам не зміг спланувати все краще. Щойно звільнюся від кайданів...»
Сер Клеос крикнув. Коли Джеймі звів очі, Брієнна, вже далеко попереду, вайлувато рухалася вздовж кручі: вона зрізала шмат суходолу навпростець, поки ялик долав вигин ріки. Скочивши зі скелі, вона майже граційно пірнула у воду. «Негарно було би сподіватися, що вона розіб’є собі голову об камінь». Сер Клеос спрямував ялик до неї. На щастя, у Джеймі й досі в руках було весло. «Один добрячий удар, коли вона полізе в човен, і я її позбудуся».
Натомість він незчувся, як простягнув весло у воду. Брієнна вчепилася в нього, і Джеймі втягнув її в човен. Коли він допомагав їй залазити в ялик, з її промоклого волосся й одягу на палубу натекло води. Мокра дівчина була ще потворніша. Хто б міг подумати?
— Ну ти й дурна дівка,— сказав Джеймі.— Ми б могли без тебе поплисти далі. Чи ти гадаєш, я тобі подякую?
— Не потрібна мені ваша подяка, Царевбивце. Я дала слово безпечно доправити вас на Королівський Причал.
— І збираєшся його дотриматися? — Джеймі сяйливо посміхнувся.— Ото диво!
Кетлін
Сер Дезмонд Грелл служив дому Таллі все своє життя. Коли Кетлін народилася, він був зброєносцем, коли навчилася ходити, їздити верхи та плавати — лицарем, а коли одружилася — військовим інструктором. У нього на очах маленька Кет лорда Гостера перетворилася на молоду жінку, дружину можного лорда, матір короля. А тепер у нього на очах вона стала зрадницею.
Виїжджаючи на війну, брат Едмур поставив сера Дезмонда каштеляном Річкорину, тож її злочином довелося займатися саме йому. Щоб почуватися комфортніше, він узяв з собою батькового стюарда — похмурого Атерайдиса Вейна. І тепер двоє чоловіків стояли й дивилися на неї: сер Дезмонд — кремезний, червоний з обличчя, зніяковілий; Атерайдис — серйозний, худорлявий, пригнічений. Кожен чекав, щоб заговорив другий. «Вони поклали все життя на службу моєму батькові, а я їм відплатила ганебним учинком»,— стомлено подумала Кетлін.
— Ваші сини,— нарешті мовив сер Дезмонд.— Мейстер Вайман усе нам розповів. Бідолашні хлопчики! Жахливо. Жахливо. Але...
— Ми з вами у вашому горі, міледі,— сказав Атерайдис Вейн.— Весь Річкорин у жалобі разом з вами, але...
— Мабуть, від такої новини ви втратили здоровий глузд,— перебив його сер Дезмонд,— це божевілля від горя, материнське божевілля, всі вас зрозуміють. Ви не знали...
— Знала,— твердо озвалася Кетлін.— Я добре тямила, що роблю, і знала, що це зрада. Якщо ви не покараєте мене, всі вирішать, що ви змовилися зі мною відпустити Джеймі Ланістера. Але то було моє рішення, тільки моє, і тільки я маю за нього відповідати. Закуйте мене в кайдани, які лишилися від Царевбивці, якщо треба, і я носитиму їх з гордістю.
— В кайдани? — саме слово, здавалося, шокувало сердешного сера Дезмонда.— Матір короля, мілордову рідну дочку? Це неможливо.
— Либонь,— сказав стюард Атерайдис Вейн,— міледі згодиться на домашній арешт у своїх покоях, поки не повернеться сер Едмур? Час побути самій, помолитися за вбитих синів?
— Арешт, ага,— мовив сер Дезмонд,— тільки радше ув’язнення у вежі.
— Якщо хочете мене посадити під домашній арешт, то тільки в батькові покої, щоб я могла втішити його в його останні дні.
Сер Дезмонд якусь мить поміркував.
— Гаразд. Можете розраховувати і на вигоди, і на ввічливість прислуги, але вільно пересуватися замком вам заборонено. Коли потрібно, ходіть у септ, а в іншому сидіть у покоях лорда Гостера, поки не повернеться лорд Едмур.
— Як зволите,— озвала Кетлін. Брат ніякий не лорд, поки батько живий, але вона вирішила не виправляти.— Якщо мусите, можете приставити до мене варту, але даю вам слово, що не тікатиму.
Сер Дезмонд кивнув, очевидно радий, що нарешті покінчив з цим неприємним завданням, та коли каштелян вийшов, сумноокий Атерайдис Вейн на мить затримався.
— Ви зробили жахливу річ, міледі, і все марно. Сер Дезмонд вислав у погоню сера Робіна Райгера, щоб повернути Царевбивцю... або, якщо не вдасться, його голову.
Нічого іншого Кетлін і не очікувала. «Нехай Воїн дасть сили твоїй руці, яка триматиме меч, Брієнно»,— молилася вона. Кетлін зробила, що могла, лишалося тільки сподіватися.
Її речі перенесли в батькові покої, де найбільше місця займало велике ліжко з балдахіном, у якому вона й народилася; стовпи мали форму пстругів у стрибку. Батька ж перенесли на півпрольоту сходів нижче, де його лікарняне ліжко поставили перед трикутним балконом у світлиці, звідки видно було ріки, які батько завжди так любив.
Коли Кетлін увійшла, лорд Гостер спав. Вона вийшла на балкон і стала там, поклавши одну руку на шорстку кам’яну балюстраду. За межами замку Ріннєкрут зливався з Червоним Зубцем, і видно було далеко вниз за течією. Якщо на сході з’явиться смугасте вітрило, це означатиме, що вертається сер Робін. Але поки що поверхня ріки була порожня. Кетлін подякувала за це богам і повернулася в кімнату — посидіти з батьком.
Кетлін не могла сказати напевне, чи усвідомлює лорд Гостер, що вона тут, чи її присутність утішає його, але їй поряд з ним ставало легше. «Що сказав би ти, батьку, якби дізнався про мій злочин? — думала вона.— Чи вчинив би ти так само, якби в руках ворога опинилися ми з Лайсою? Чи ти б теж засудив мене й назвав це материнським божевіллям?»
У кімнаті стояв запах смерті — важкий, солодкавий і бридкий, він наче липнув до тебе. Він нагадав Кетлін про синів, яких вона втратила: милого Брана й маленького Рикона, страчених рукою Теона Грейджоя, Недового годованця. Кетлін і досі оплакувала Неда, вона завжди його оплакуватиме, але щоб і діток у неї відібрали...
— Як люто, як жахливо — втратити дитину,— прошепотіла вона тихо — більше сама до себе, ніж до батька.
Лорд Гостер розплющив очі.
— Гвоздика,— прошелестів він голосом, хрипким від болю.
«Він мене не впізнав». Кетлін уже звикла, що батько приймає її то за матір, то за сестру Лайсу, але імені Гвоздика вона не знала.
— Це Кетлін,— сказала вона.— Це Кет, батьку.
— Пробач мені... кров... ох, будь ласка... Гвоздика...
Невже в батьковому житті була інша жінка? Якась сільська дівчина, яку він скривдив замолоду? А може, коли померла мама, він знайшов утіху в обіймах якоїсь служниці? Думка про це була дивна й тривожна. Зненацька Кетлін здалося, що вона зовсім не знає власного батька.
— Хто така Гвоздика, мілорде? Ви хочете, щоб я по неї послала, батьку? Де мені знайти цю жінку? Вона ще жива?
Лорд Гостер застогнав.
— Ні,— рука його намацала її долоню.— В тебе будуть інші... милі дітки, законні...
«Інші? — подумала Кетлін.— Він забув, що Неда немає? Чи він досі говорить до Гвоздики, чи все-таки до мене, а може, до Лайси, до мами?»
Коли він закашлявся, то відхаркнув кров’ю. Він стиснув пальці Кетлін.
— ...будеш гарною дружиною, і боги благословлять тебе... синами... законними синами... а-а-а...
Від наглого спазму болю лорд Гостер напружився. Нігті уп’ялися Кетлін у долоню, а він приглушено скрикнув.
Прибіг мейстер Вайман, щоб накалатати ще одну порцію макового молочка, й допоміг своєму лорду випити ліки. Зовсім скоро лорд Гостер Таллі знов поринув у важкий сон.
— Він питав про якусь жінку,— сказала Кет.— Гвоздику.
— Гвоздику? — порожніми очима глянув на неї мейстер.
— Нікого не знаєте з таким іменем? Служницю, яку-небудь жінку з села по сусідству? Може, когось із далекого минулого? — Кетлін-бо не була в Річкорині багато років.