Він впав задиханий, на своє холодне, затхле ліжко і кілька хвилин намагався перешкоджати світу крутитися навколо нього.
Коли йому вже почало подобатись це невелике обертання, Артур трохи заспокоївся, він потягнувся до світильника біля ліжка, навіть не сподіваючись, що світло працює. На превеликий його подив воно працювало. Ця подія апелювала до відчуття логіки Артура. З тих пір, як постачальник електроенергії неодмінно відключав його кожного разу, коли він оплачував рахунок, здається розумним, що вони залишили його підключеним тоді, коли він не платив. Очевидно, що сплата рахунку привертала лише непотрібну увагу.
Кімната була майже в точності такою, якою він її залишив, тобто схожою на перегнивше звалище, хоча ефект був приглушений товстим шаром пилу. Напівпрочитані книги і журнали звили гніздо серед напіввикористаних рушників. Розпаровані шкарпетки напіврозклались у напіввипитих чашках з кавою. Те чим раніше був сендвіч, тепер напівперетворилось у щось таке, про що Артур геть зовсім не хотів знати. Постав його під промінь світла, подумав він, і почнеш еволюцію життєвих форм знову.
У кімнаті лише одна річ була іншою
На якусь мить він не міг зрозуміти, що ж то за річ була, тому що вона також вкрита товстою плівкою огидного пилу. Але потім його погляд натрапив на неї і зупинився.
Вона стояла біля старого пошарпаного телевізора, на якому можна було дивитися хіба, що навчальні курси Відкритого університету, а якщо він спробує показати щось більш захоплююче, то обов'язково розвалиться.
Це була коробка.
Артур підповз на ліктях і придивився до неї.
Це була сіра коробка, з матовим блиском. Це був куб, зі стороною трохи більше фута. Її оперізувала стрічка, зав'язана у акуратний бантик на верху.
Він встав, підійшов і торкнувся до неї здивовано. Що б там не було, а це подарунок. Загорнутий, акуратно і гарно, він чекав поки його відкриють.
Артур обережно підняв його і заніс назад до ліжка. Він зчистив пил і розпустив стрічку. На верхівці була кришка, з клапаном в бічній стінці.
Він відкрив його і заглянув в коробку. Всередині виявилась скляна куля, загорнута у гарний сірий папір. Він обережно витяг її. Це була правильна куля, незамкнена знизу, чи, як виявилось, коли Артур перевернув її, зверху, з товстим обідком.
Це чаша?
Це ваза?
Це акваріум.
Він був зроблений з чудового скла, ідеально прозорого, проте із незвичним сріблясто-сірим відтінком, наче для його виготовлення використали кришталь і сланець.
Артур повільно крутив його в руках. Це був один з найкрасивіших об'єктів, який він коли-небудь бачив, і який повністю його спантеличив. Артур заглянув до коробки, але крім обгортки там більше нічого не було. Із зовнішнього боку також нічого.
Він знову почав крутити його в руках. Акваріум був чудовим. Акваріум був вишуканим. Але це був акваріум.
Артур легенько стукнув по ньому пальцем і він задзвенів з глибоким чудовим дзвоном, який тривав довше ніж здавалося можливим, а коли нарешті почав згасати, то повністю не затих, а перемістився десь в інші світи.
Зачарований, Артур крутив його знову і знову, але цього разу світло лампи спіймало його під іншим кутом і відбилося від шліфованих частин на поверхні. Він затримав акваріум в цьому положенні, налаштував кут падіння світла, і раптом побачив ясно окреслені обриси слів на склі.
«Бувайте, і дякуємо…»
І це все. Він блимнув і нічого не зрозумів.
Наступних п'ять хвилин він повертав і повертав акваріум, скеровував світло під різними кутами, стукав пальцем, щоб почути його гіпнотизуючий дзвін, і роздумував про значення його незрозумілих слів. Нарешті, Артур встав, наповнив його водою і поставив на стіл біля телевізора. Витрусив з вуха рибку-транслятор і вкинув її у аваріум. Йому вона більше не знадобиться, хіба що подивитись іноземні фільми.
Артур повернувся назад, ліг на ліжко і вимкнув світло.
Він лежав спокійно і непорушно. Втягуючи темряву, яка огортала його з усіх сторін, потрохи розслабив свої кінцівки, послабив і вирівняв дихання, поступово звільнив розум від думок, закрив очі і був повністю не в змозі заснути.
Ніч зовсім зіпсувалася дощем. Дощові хмари наразі перемістились, і збиралися біля маленького кафе на узбіччі, якраз за межами Борнмуту. Проте небо, яким вони пройшли все ще бурлило, а повітря було насичене вологою, і не знало, що з нею робити, якщо його далі будуть провокувати.