Він пішов до дверей і увійшов, чи вийшов, залежить з якої сторони поглянути. Артур і Фенчьорч переглянулись у запитальній і злегка безнадійній манері, а потім кожен знизав плечима і почав ліниво малювати фігурки на піску.
— Як твої ноги сьогодні? — тихо запитав Артур
— Добре. Від піску не такі вже й дивні відчуття. Та й від води. Вода взагалі їх ідеально облягає. Я лише думаю, що це не наш світ.
Вона знизала плечима.
— Що по-твоєму він мав на увазі,— запитала вона, — кажучи на замовлення?
— Я не знаю, — сказав Артур, хоча спогад про чоловіка на ім’я Прак, який постійно над ним сміявся, набридливо спливав з пам’яті.
Коли Вонко повернувся, в руках він тримав щось таке, що приголомшило Артура. Справа була не в сандалях, вони були звичайнісінькими, з дерев’яною підошвою.
— Я подумав, що ви хотіли б побачити, — сказав він, — що янголи носять на ногах. Думав вам буде цікаво. Я не намагаюсь нічого довести, між іншим. Я науковець і знаю з чого складається доказ. Але причина, з якої я називаю себе дитячим іменем, це щоб постійно нагадувати, що справжній вчений має також бути майже цілком повністю як дитина. Якщо він бачить річ, він мусить сказати, що бачить її, і не важливо чи це те, що він збирався побачити, чи ні. Спочатку подивися, потім подумай, пізніше протестуй. Але завжди спочатку роздивися. В іншому випадку ти завжди будеш бачити лише те, на що сподівався. Більшість науковців забуває про це. Пізніше я вам дещо покажу, щоб ви краще зрозуміли, про що я вам розповів. Ще однією причиною, чому я нарік себе Вонко Адекватний, було бажання, щоб люди вважали мене дурнем. Це дозволяє мені казати те, що я бачу, коли я його бачу. Вам не вдасться стати науковцем, якщо ви проти того, що люди вважають вас дурнем. Хай там як, та я подумав, що вам захочеться побачити це.
Це була річ, яка приголомшила Артура. Крім сандалей він побачив чудовий сріблясто-сірий скляний акваріум, на вигляд ідентичний до того, який стояв в його спальні.
Артур намагався добрих тридцять секунд, безуспішно, вимовити: «Звідки він у вас?» різко і на одному диханні.
Нарешті, його час настав, але він не встиг на якусь мілісекунду.
— Звідки він у вас? — запитала Фенчьорч різко, на одному диханні.
Артур кинув погляд на Фенчьорч, різко і на одному диханні він запитав:
— Що? Ти бачила їх раніше?
— Так, — відповіла вона, — В мене є такий. Чи принаймні був. Рассел окупував його своїми м’ячиками для гольфу. Я не знаю звідки його надіслали, ось чому я була така зла на Рассела за те, що він його забрав. То, де ви його взяли?
— Так, це було…
Вони обоє помітили, як Вонко Адекватний кілька разів різко повернув голову вперед і назад, намагаючись зітхнути на півдорозі.
— У вас також є такі? — запитав він їх обох.
— Так. — Сказали обоє.
Він довго і м’яко подивився на кожного, а потім підняв в руках акваріум, щоб піймати промені каліфорнійського сонця.
Здавалося, наче посудина співала разом із сонцем, дзвеніла від світла, відкидаючи загадково яскраві веселки на пісок і на них. Він знову і знову обертав його. Вони доволі ясно побачили у витончених візерунках вигравіюваних на поверхні «Бувайте, і дякуємо за рибу».
— Ви знаєте, — тихо запитав Вонко, — що це?
Вони обоє похитали головами повільно, зацікавлені, майже загіпнотизовані грою світла і тіні на сірому склі.
— Це прощальний подарунок від дельфінів, — сказав Вонко низьким тихим голосом, — істот, яких я любив, вивчав, з якими плавав, годував рибою і навіть намагався вивчити їхню мову, завдання, яке вони зробили неможливо важким, враховуючи той факт, який я нещодавно усвідомив, що вони були цілком здатні спілкуватися на нашій мові, якби захотіли.
Він похитав головою поволі, поволі усміхаючись, а потім поглянув на Фенчьорч, а пізніше на Артура.
— Ви щось… — запитав він Артура, — щось намагались зробити з вашим? Можу я запитати?
— Ем, я запустив в нього рибку, — відповів Артур, дещо зніяковівши. — Так сталося, що у мене була рибка, і я не знав, що з нею зробити, і, ну, цей акваріум.
Він затих.
— А більше ти нічого не робив? Хоча ні, — сказав Вонко, — якби робив, то знав би. Він похитав головою.
— В нашому акваріумі дружина тримала пшеничні паростки, — продовжив Вонко, з якимось новими нотками в голосі, — аж до минулого вечора…
— Що, — сказав Артур повільно і м’яко, — трапилось минулого вечора?
— У нас закінчились пшеничні паростки, — спокійно сказав Вонко. — І моя дружина, — додав він, — пішла купити ще.