На одну з застав, де начальником був одчайдух-будьоннівець, і потрапив Гордій Грива. Прудконогий, як циган, з гострим і хитрющим поглядом чорних очей, з чорними, наче вугіллям натертими, бровами, начальник застави кохав такий розкішний чуб, що на ньому чудом трималася каракулева кубанка з червоним дном. Не розлучався він з нею ні літом, ні взимку. Жовті скрипучі портупеї спадали до паска з безліччю блискучих кілець, застібок, кнопок. Праворуч погойдувалася горіхова кобура з маузером. Ліворуч місяцем-молодиком миготіли цяцьковані піхви шаблі. Наваксовані чоботи вигнутими дзеркалами полискували на ньому. А остроги! Казали на заставі старослужники, що начальник власноручно викував їх з труб полкового оркестру панського війська, захопленого під Львовом. Вони не дзвеніли у нього на обчасах, а вигравали.
Начальник не міг терпіти «глевтяків».
Так він називав млявих, неповоротких прикордонників.
— Ру-у-у-бай, р-р-раз! Ру-у-у-бай, два! Тр-р-и! — командував начальник на кінній підготовці. А коли хто з прикордонників не умів спритно повернути коня на рисі, побоявся стрибнути на землю і на ходу знову виплигнути в сідло, він сердився, змушував повторити вправу, приказуючи: — Ану, глевтяк, роби р-р-аз, роби д-д-ва, роби тр-р-ри!
І домагався свого.
Здавалося, начальник не спав ні вдень, ні вночі.
А на кордоні, ой, який дорогий сон: солодкий і тривожний. Ось і цього ранку, коли на заставу зійшлися з нічних «секретів» та дозорів, всім хотілося якнайшвидше пірнути між простирадла й уві сні золоті верби садити.
Але начальник вилаштував прикордонників, наказав негайно почистити зброю, нагодувати коней, поснідати. І ще додав дуже серйозно:
— Всім одержати в старшини похідний пайок на дві доби. Зберігати, як НЗ! [1] Санітарні пакети в усіх є? — стишено-турботливо запитав він у прикордонників.
— Є, товаришу начальник! — насторожено відгукнулись воїни.
— У кого немає — одержати в старшини!
Через відхилене віконце вартовий гукнув знадвору:
— До стражниці під’їхало дві чорні автомашини. Неспроста…
— Нічого. Продовжуйте спостереження.
Вартовий став на своє місце під грибок.
Мовчки, чітко й напружено трудились прикордонники. А коли всі вказівки начальника були виконані, старшина розпорядився:
— Всім спати! За три хвилини щоб я жодного не бачив на ногах!
Надворі стояв теплий, ясний, з дзвоном оміднілого. листя вересневий день. Але в солдатській спальні, вікна якої щільно завішені ковдрами, царювала глибока ніч.
Десь на заході Польщі вирувала війна. Фашистська Німеччина шматувала тіло країни, наближаючись до наших кордонів.
Коли по команді «побудка» Гордій скинув з себе простирадло, то побачив крізь настіж відчинені вікна, що сонце своїм червоним боком торкнулося ліска за Збручем.
Та тривоги ще не оголошували. Тільки начальник застави сказав старшині:
— Дайте мені ракетницю й набір сигнальних вогнів.
Аж в глибоку північ стала в пригоді ракетниця.
Тихо, обережно вів начальник свою заставу до Збруча.
Наблизились до річки. Прислухались.
Хвилі легенько хлюпочуть, гойдають зорі.
Протилежний берег лежить у чорній, густій темряві.
Тільки в стражниці та в покоях пана Злочека блимають вогники.
— За мною! — різким шепотом скомандував начальник. — Нам наказано взяти під захист братів-українців.
І перший спрямував свого коня у Збруч.
Вбрід переїхали прикордонну річку. Ніхто навіть не окликнув таємничих кавалеристів. Городами командир упевнено вивів заставу до самої стражниці. Метрів за сорок від стражниці прикордонники зупинились, безшумно, не брязнувши жодним стременом, злізли з коней. Вони передали повіддя заздалегідь призначеним коноводам, а самі з гвинтівками напоготові підкралися до стражниці. Грива кішкою підповз до вартового і нагнув його голову собі під пахву.
— Н-не вбивайте-те-те… я не-не пан, я українець. Сс-с-вя-та Марія, н-н-е стр-р-ріляйте… — заблагав жовнір.
Грива обеззброїв вартового, наказав лягти на землю й мовчати.
Прикордонники оточили стражницю. Начальник застави рвучко смикнув двері.
За столом сиділи поручик і капрал. Здавалося, білизна стін разом упала їм на обличчя. Начальник застави твердою ходою наблизився до столу і так дзенькнув острогами, що вікна задзвеніли.
— Пропоную скласти зброю! — відкарбував він. — Опір чинити не раджу. Червона Армія іде на захист українського населення Галичини і Волині! Вона не допустить гітлерівську армію до радянських кордонів!
Поручик, отямившись, вихопив пістолет. Та не встиг він підвести зброю, як Гордій Грива вмить вибив пістолета з його рук.
— Мат-т-ка бос-с-ка, совіти! — простогнав поручик.
— Так, пане поручик!
— Ка-пі-тулюю, — підняв руки поручик. Капрал зробив те ж саме.
— Законно, — вдоволено мовив командир прикордонників і, передаючи ракетницю Гриві, наказав: — Дві зелених ракети в небо!
Це був сигнал на східний берег Збруча, що стражниця зайнята.
Прикордонники поспішили до пана Злочека. Але він уже втік.
На східному березі, розсіваючи темряву зеленими та білими ракетами, ішла великими шляхами звільнення Червона Армія.
А прикордонники лаштувались переходити на новий кордон-
В Карпати.
На новому кордоні
Застава потрапила до небаченого краю легенд і барвистої природи. Гордій Грива в захопленні.
Та зараз він схилився над картою. Його олівець кривуляє по голубих струмочках, що пробиваються крізь скелі, повзе залісеними схилами гір, долає жовтизну хребтів, петляє між оселями, які гречаними зернами розсіяні на папері.
За вікном наливається синявою вечір.
— Ось Довбушеві скелі,— показує на карті начальник застави. — Маємо повідомлення, що тут діє банда диверсантів. Вони переховуються у печерах, або, як каже місцеве населення, у коморах. Ваше завдання: непоміченими підійти до комор, залягти, замаскуватись, стежити і… ліквідувати. Термін — дві доби. Ясно?
— Ясно, товаришу начальник.
Важливо було невидимками підкрастися до Довбушевих скель. Ось чому на марші Грива, почувши, як боєць Громико розминає пальцями самокрутку, суворо поспитав:
— Для куріння команди не було?
Ні, товаришу командир відділення, — зітхнув Громико.
Та все ж його спокушає самокрутка. Він ніяк не може сховати її в кишеню. Тоді командир нагадує:
— Вогонь цигарки в темряві можна запримітити на відстані чотириста метрів, так?
— Так, — згоджується Громико. — Знаю, товаришу командир.
— А відблиск кулеметних пострілів?
— За півтора-два кілометри.
— Точно. А спалах ракети?
— Ф’ю-ю, — стиха свиснув Громико, — да-ле-ко…
За північ підійшли до Довбушевих скель.
Прикордонники посідали на м’якій хвої. Було тепло й пахуче. Дрімали по черзі. Удосвіта вмились росою. Поснідали бутербродами з ковбасою та маслом. Запили холодним чаєм з фляг. Свіжим, погожим ранком почали пильнувати за коморами.
Чорними, велетенськими дірками дивились старезні Довбушеві скелі на прикордонників. Ті дірки здавались виколотими очима, з яких стікали брудні струмочки сліз.
Біля підніжжя скель — густий терен з ледь-ледь синюватими ягідками. Червоніє глід, нахиляє важкі кетяги горобина.
Нудно лежати годинами без руху, без розмови. Громико пробує на зуб якусь билинку. Інший боєць легенько дихає на рукоятку затвора, а потім стирає наліт долонею, не спускаючи з ока свій сектор спостереження.