В печері завагались.
— Товаришу, ми задихаємось! — почувся жалібний голос.
— Гасіть вогонь!
— Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?
— Згоден.
— Тоді пустіть нас. Ще не пізно.
— Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?
Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.
Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.
Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.
Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…
А голоси все дужчали, наближались.
Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:
— Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет — все в цілості. Дозвольте зійти з поста?
— Дозволяю, товаришу Громико.
«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.
Іллюха — тямуха
Невеликий хлопчик — з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях — несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.
До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, — дарунки неня.
Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни — Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край — Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!
Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:
— А де батько?
— Та о-о-он же, вишку майструє.
— Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?
— Дивлюсь собі… — ніяковіючи, відповів Ілько.
— Гм, дивлюсь собі,— примружився лісоруб, — значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?
— То чому ні? От спитаю неня…
— Я сам його спитаю. — І, подобрішавши, додав: — Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?
— А на все літо, вуйку…
— То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.
Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти — не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…
Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою:
— Ади, Ілько відає діло…
— То є втіха єму.
— А най тямує.
Біля комори навантажили Ількові на віз свіжоспеченого хліба, поклали солонини, поставили діжечку бринзи, мішечок кукурудзяного борошна, а в самому задку припасували мідний казан. І — в путь.
Теплий, радісний день пливе над Карпатами.
Ілько поволі їде знайомою дорогою. Попереду, на відстані кілометра або й того менше, ідуть собі гуртом лісоруби, гомонять.
Море лісових квітів зачаровує хлопця. Майже до коліс припадає розквітлий звіробій, рожевими пелюстками тремтить шипшина, мідними головами жовтіє буркун. Над ровами та якимись старими ямами цвіте плакун-трава. Ваблять зір перші чорниці, тендітні сироїжки, лисоголові маслюки.
А птахи? Що вони виробляють з самого ранку в лісі!.. Заслухався маленький возій, задивився, замріявся… Раптом Вихор і Зірка задерли голови, форкнули, смикнули віжки, поточились назад. Ілько глянув уперед і побачив зовсім недалеко на дорозі оленя. Олень здивовано зиркнув чорними великими очима на коней, тупнув ногою і, поки Ілько підбирав віжки в руки, стрибнув з дороги вбік, зник у чагарнику.
Ілько аж иа ноги звівся. І в цю мить він помітив, як слідом за рогатим оленем метнулось маленьке оленятко. Воно застряло в сухоломі, перевернулося на спинку. Ілько накинув віжки на гілку дубочка, що ріс над самою дорогою, підбіг до сухолому. Він упав на оленя, обхопив його, як маленьку дитинку, руками. Оленя відчайдушно пручалось, але не могло вивільнитись з чіпких рук хлопчика.
Оленя було мокрісіньке від вух до ратичок.
— Файно викупалось у росі,— ласкаво заговорив до нього Ілько, — але ти не смикайся, не плач, не тремти. Я тебе не вб’ю. Ось нарву травички, витру, обсушу…
Ілько простяг руку між сухоломом за торішнім злежалим листям. Воно лоскотно зашерехтіло під пальцями. Та замість листочків він підняв сіруваті, дивно поцяцьковані папірці. «Ого! — мовив до себе Ілько. — Які цікаві! А най потім роздивлюсь». І поніс папірці разом з оленятком до підводи.
На лісосіці підводу зустріли знайомі прикордонники на чолі з командиром відділення Гордієм Гривою. Вони перевірили у лісорубів перепустки. Ілька лише жартівливо спитали:
— А в тебе, Ілько, є папери?
— А маю, маю, — несподівано відповів хлопчик.
— Що, на оце оленя паспорт дістав у заповіднику?
— Ні. Я його злапав на дорозі. А папери ось… нате.
Гордій Грива взяв з Ількових рук папірці, здивовано роздивляється. Що за чудасія?.. «Бер-бер-бер», — беркає командир, а зрозуміти напису чужою мовою не може. З’юрмились прикордонники довкола командира, розглядають малюнки.
— То якийсь цар, — втручається Ілько, — лишіть мені. Я відвезу сестричці. Най бавиться.
Один з прикордонників узяв папірці в свої руки, понюхав і вигукнув:
— Щоб я пропав, коли у цій обгортці не лежав шоколад!
— Агій на вас, хлопці,— мовив лісоруб, що стояв поблизу. — На наших лісосіках чоколяди споконвіку не росли. Та й з лісорубів ними ще ніхто не ласував. Хіба у пана лісничого коли бувало…