Ілько схопився на ноги.
— Це… це по-о-овідь, Устимку!
Ілько силоміць посадовив Устимка на Зірку. Сам вихопив із-за пояса ножика, кинувся до посторонків, обрізав їх, виплигнув на Вихора. Коні відчули небезпеку, рвонулися на схил гори. А внизу вже розіллялася несподівана повідь — десь в горах пройшов великий дощ. У вузькій долині понад потічком, де пролягала дорога, клекотало, булькало, шумувало, наче в казані над великим вогнем.
Коні щосили дерлись між корчами на гору. Устимко обома руками тримався за гриву Зірки. Поруч колупав землю копитами Вихор. На ньому пригнувся Ілько. Він гукав до братика:
— Устимку, вода воза трутила. Тримайся!
— Я сі тримаю, Ільчику.
— Коні самі не підуть у воду. Вони знають!
Вибрались на рівніше місце. Попереду не було ні густого лісу, ні корчів. Манячили під низькими хмарами поодинокі куші ліщини. Везуть коні змокрілих хлоп’ят, а куди? Врятували від прудкої течії, а тепер можуть натрапити на вовків. Але неньо казав Ільчикові, що вовки бояться грому, то й десь поховалися. Ілько згадав, що зовсім недалеко, за лісосікою, починається кордон. Добре, коли їх зустрінуть прикордонники. А як не зустрінуть?..
Коні йдуть та йдуть.
Хлопчики сидять на них мовчки, принишкли. А від навислих хмар аж сутінно, хоч ще далеко до вечора. Нарешті попереду щось забовваніло, наче вежа. Коні підійшли до неї й уткнулися головами.
— А-а-а, хитрі,— зрадів Ілько, — ади, Устимку, коні сіно почули. Під оборіг привезли. От тямухи… — Потім огледівся й вигукнув: — Та це ж починається полонина! Я ж тут був з неньом!
— А вовків тут немає, Ільчику? — дрижачим голосом спитав Устимко. — Я боюсь вовків…
— Не бійся, — підбадьорював братика Ілько, — тут недалеко прикордонники. Із зброєю, о!
Над оборогом добротний дашок. Він зіп’ятий над чотирма наріжними стовпчиками. До них і прив’язав коней Ілько, подерся по стовпчику на сіно. За хвилину він повеселілим голосом гукнув до братика:
— Устимку, а тут сухо-сухо і тепло. Лізь до мене!
— Я впаду, Ільчику!
Ілько миттю зсунувся вниз, підсадив братика, і ось хлоп’ята уже в сухому сіні, як горобенята у гнізді, кубляться. Все глибше і глибше занурюються в запашне сіно.
— Ільчику, — почувся голос Устимка, — ади, щось біле-се-ньке, біле-се-ньке…
— То є якийсь… крам! — здивувався Ілько, витягуючи з-під сіна тонку, міцну і слизьку матерію. Наче вода, лоскотно вибігала вона з його чутливих долонь. — І пацьорки… Що то є?
— Бр-р-р… студено мені, Ільчику.
— А, що буде — най буде. Скидай мокру сорочечку, Устимку. Я тебе окутаю ось цією файною вереткою[3].
Братики загорнулися в білосніжну матерію, прикрилися пахучим сіном по саму шию, тільки голівки видно, щоб зручніше було наглядати за кіньми.
Десь стороною шумувала велика злива.
Над полониною котилися низькі клубчасті хмари, посипаючи молоду траву росянистим дощиком. Коні сумирно пофоркували внизу, хрумали сіно. Братики зігрілись у сіні, як у мами під пір’яною ковдрою. їм захотілося спати. Перший замовк Ілько. Устимко спитав:
— Ільчику, ти вже спиш?
— Ні.
— Про вовків думаєш?
— Ні. Про царя, Устимку.
— А якого царя? Повідай мені.
— Як ловив оленятко, то знайшов я того царя… на папірцях, о! Прикордонники взяли. Казали, що то є всіх шпигунів цар, о! Ну, спи, Устимку, спи. Дощ перестане, сонечко вийде, а мо’ прикордонники нас найдуть, тоді й додому поїдемо. Спи…
Але Устимко не міг заснути. Для нього все те було надзвичайно цікаве й таємниче: цар, шпигуни, прикордонники, біла веретка у сіні під оборогом… Він хвильку мовчав, потім вивільнив руку і сіпнув Ілька за чуб, показуючи на пагорбок:
— Ади, ади, Ільчику, ноги!
— Що ти, Устимку? Які ти ноги вгледів? То хмарини…
— Хіба хмарини ходять? Он-о-он!
Ілько неохоче визирнув з свого кубла і схопився, немов опечений. Устимко не помилився. Одна… дві… три. Три пари ніг ідуть в бік кордону. Ілько не бачив постатей тих, чиї це були ноги. їх сховали хмарини. Але ноги, як ножиці, мах-чик, мах-чик, мах-мах… «Ой, це нас розшукують!» — зрадів хлопець і гукнув:
— Ідіть сюди-и-и-и! Ми ту-у-ут! Під оборо-го-м!!!
Ноги зупинились. Потупцялись на місці. І — несподівано побігли далі. Незабаром вони зовсім щезли, ніби разом з хмаринами піднялись над землею.
— Не-е-ема… — розгублено мовив Устимко.
— То не наші,— стривожено сказав Ілько. — Бігме, Устимку, не наші люди.
Дощ не переставав. Не видно було жодного просвітку в небі. Хлопчики зігрілись, обсохли і заснули. Устимко щось пригортав рученятами до грудей. Мабуть, уві сні ловив оленятко…
Та не спали прикордонники. Як тільки над горами заклубочились хмари, вони вийшли на лінію кордону. На допомогу їм прийшли лісоруби. Вони разом з прикордонниками стали на лісосіці, на зорову відстань один від одного. Окремі пошукові групи вийшли в тил прикордонної смуги.
Хлопчики спали у сіні під оборогом і нічого не відали, що творилося довкола. Ількові снилося, що він з Гордієм Гривою та іншими прикордонниками мчить на своєму Вихорі в атаку на фашистів. І от саме у розпалі стрімкої атаки Ілько чує не команду, а чийсь лагідний голос:
— Гей, Ільку, проснись! Та вставай же, хлопче!
Ледь розплющились повіки в Ілька.
— От жартівник, — не вмовкає над ним знайомий голос. — Вставай же, браток. Уже дощ перестав. Небо прояснилось. Досить вилежуватись.
Ілько ширше розплющив очі. І перше, що він побачив. — це зірку. Червону зірку на зеленому кашкеті. Ілько усміхнувся. Впізнав командира Гордія Гриву.
— Та й міцно ж ти спав, Іллюхо-тямухо, — каже Грива. — може, з півгодини стежимо за твоїм господарством, міркуємо, хто б міг завести аж сюди коней з лісодільниці? Хто заїхав на них аж сюди, до самого кордону? А це ось який порушник!..
— Та ми не-е-е шпигуни, — зніяковів Ілько. — От коби бачили ви, як тут ходили…
— Хто ходив, Ільчику? — насторожився Грива.
— Хмарини. Ота-а-а-к… в бік кордону. Ми гукали, а вони навтіки. Бігме, правду кажу, — кудлата, затрушена сіном голівка звелася поруч Ількового плеча.
Ілько розповів Гриві про все, що з ними трапилось.
Грива здивовано роздивлявся сорочки братиків.
Ілько винувато мовив:
— То не є наше, вуйку командире…
— А де ж ви взяли?
— Ми ніде не брали! — каже Устимко. — То тая веретка у сіні лежала…
— Ану, скидайте-но цю веретку.
Братики перевдяглися у свої підсохлі сорочки. Грива розгорнув сіно і кинув донизу три білих, наспіх згорнених жмутки шовкової матерії.
— Па-ра-шу-ти?! — закліпав очима Заграйко, який, тримаючи на повідку собаку, стояв під оборогом.
Сповзаючи з оборога, Ілько аж тепер роздивився, куди вони потрапили.
— Гай-гай, то це ми вже до кордону забилися?..
Грива з Устимком сіли на Зірку, а Заграйко з Ільком — на Вихора, і вони рушили вниз.
На лісосіці Грива завів хлопчиків до колиби, де містився оперативний пункт начальника застави. Сюди ж заніс три парашути. У начальника застави зникли всі сумніви. Отже, екіпаж збитого літака десь на ділянці кордону вичікує темряви.
О другій годині ночі на краю лісосіки, у ярку, по якому збігає потічок, продирчало кілька коротких автоматних черг, ніби перегукнулись лугові птахи — деркачі. У небо звелася червона ракета. Начальник застави з оперативною групою кинувся до ярка. Ракети одна за одною нависали над ярком. Відстрілюючись з пістолетів, три чорні постаті згинці бігли до кордону.
— Стій! Руки вгору!!!
Постаті запетляли, але уперто рвались уперед. І тут навперейми їм кинувся Жар. Собака плигнув на груди передньому порушникові, збив його з ніг. Підбігли Заграйко й Громико, відтяглії Жара, вирвали з рук затриманого пістолет. А Жар уже мотлошив другого порушника.