А у небі зорі, як діти, граються в хованки: то одна визирне, то кілька зникне, то якась замиготить ясно-ясно, то інша розсиплеться срібними крем’яхами й згасне.
В таку пору Гордій Грива з кухарем при світлі замаскованого ліхтаря чистять картоплю. На сніданок курсанти їстимуть гречаний суп з картоплею. Бляшаною трубою, наче стара циганка люлькою, покурює кухня. Дрівцята потріскують, гріючи воду. Поблизу на срібній дудочці виграє струмок. І тут Юхим Нестерович починає навчати Гордія прикордонної мудрості. Ото задивиться на небо й питає:
— Ану, Гриво, кажи, куди віз дишлом повернувся?
Дивиться Гордій на небо і не бачить ніякого воза, а вже про дишло нічого й говорити. Хмара показує блискучим ножем на зірки Малої Ведмедиці, немов торкається вістрям кожної, і, стукаючи по срібних миготливих колесах «воза», пояснює:
— Он-он чотири зірки розміщені чотирикутником, як у возі колеса. Бачиш?
— Ага, бачу. Справді, як колеса у возі!
— Оце і є віз.
— А де ж дишло, товаришу командир?
— Спереду. Он три зірки вряд, повернуті донизу.
— Бачу, бачу! А чого це воно схилене донизу?
— Ото наближається північ.
Кухар виймає з кишені іменну «цибулю», як він величає свій годинник, підносить до ліхтаря, кінчиком ножа, як ото в зірки, тицяє у циферблат і гордо мовить:
— Що я казав? Двадцять чотири години!
— А що отам за купка зірок з яскравою зіркою посередині? — втупивши зацікавлені очі в небо, допитується Грива. — Ой, мигтюча яка!
— То квочка на яйцях сидить! — одказує Юхим Нестерович. — О другій годині ночі її вже не побачиш.
— Квоч-ка?!
— По-науковому, — звівши ножа вгору, говорить Хмара, — то насправді не «квочка», як кажуть в народі, а сузір’я Ліри з яскравою зіркою Вега.
Про Чумацький Шлях кухар говорить коротко, але з гідністю за свою професію:
— То зорі кашу варять.
— Та як? — дивується Грива.
— Отак, як і ми. Промивають крупу, засипають в казан, від сонця дрова підпалюють. Так і варять. Он бач, яке велетенське воїнство треба нагодувати!
І обводить ножем зоряну шапку неба.
Грива відчуває, що кухар явно відхиляється від викладу прикордонної мудрості. Фантазує. І дивиться не в небо, а в очі своєму вихователеві. В тих очах Гордій бачить синє-синє небо і срібні зірки, що варять кашу для великого воїнства.
— А зорі, певно, варять і борщ? — раптом запитує.
Хмара буркотить:
— Авжеж. В одному казані — кашу й борщ.
І обидва сміються, вдоволені власного вигадкою.
Яскрава вранішня зірниця вже збирає менших зірочок до свого кошика. Дишло небесного «воза» повернуло на схід.
Наближається світанок.
До їхнього затишного куточка підбігає зв’язківець. Півголосом каже:
— Кухаря товариша Хмару — до командира!
Нашвидку давши вказівки Гордію, кухар іде.
Та Грива і сам знає, що йому робити. Спершу засипати промиту крупу в казан, потім покришити картоплю, додати сіль на смак і варити сніданок. Грива сидить і потиху дрімає.
У казані кипить та й кипить вода. І Гордій якогось часу помічає, що казан уже не булькоче, а пихкає, мов нагодований кабан. Він пробує встромити у казан ополоника, але… важко. Куховарик роздумує і приходить до висновку, що у нього вариться не юшка, а щось значно густіше…
«Ага. Ясно, — ляскає себе по лобі Грива. — Треба підкинути кілька шматків сала, і тоді у нас буде на сніданок дуже смачний гречаний куліш…»
Десь за годину повертається Юхим Нестерович. По зітханню казана він здогадується, що сталося непоправне. Пробує на смак юшку-куліш, бентежно поглядає на стрілки годинника. І його іменна «цибуля» випадає з рук, — ось-ось курсанти прийдуть по сніданок.
Кухар не картає Гриву. Лишень скрушно хитає головою:
— Фігово, фігово діло. Краще б тебе, Гордійку, шпигун «убив» у шинелі Ораніна, ніж я маю за таку юшку сідати під арешт. Фігово, фігово…
Хмара не попав під арешт. Виручила кмітливість. Вийняв з казана шматки сала, пересмажив їх з цибулею і заправив куліш за всіма правилами кулінарії. Поки куліш умлівав, то з нього зробилася густенька, хоча й не розсипчаста, зате ситна гречана каша.
Кухар напророчив
Сталося так, як говорив Юхим Нестерович.
Хлопцева душа не лежала до ополоників. Особливо збунтувалась вона того пам’ятного ранку.
А трапилось ось що.
За сніданком Оранін запхав собі у пельку грудку рафінаду і, апетитно поцмокуючи, допивав четверту чашку чаю. Косо глянувши на спорожнілий бачок, він важкувато зітхнув і попустив пасок на дві дірочки.
— Напився, браток Грива, аж черево зіпріло. Останній раз! — мовив Оранін. — Обідати будемо вже на заставі. — І, вдаючи з себе вельми заклопотаного службою, додав: — На боєвоє дєло ідьом, браток…
І хоч сибіряка брали на кордон разом з випускниками учбового підрозділу (тепер уже молодшими командирами) не для виконання бойових завдань, а лише на посаду писа-ря-каптенармуса, вся його велика постать випромінювала погорду і поважність.
Залишаючи їдальню, Оранін зверхньо кинув:
— Значця, так, браток Грива, бувай. Крути ополоником в казані. Густіше насипай, у добавці не відмовляй…
Це вже було занадто.
Слова Ораніна, наче окропом, ошпарили Гриву.
Потай Грива мріяв, що й для нього, як і для курсантів, кінчається строк навчання на кухні. Адже минув цілий рік. Гордій сподівався, що сам Хмара нагадає про це своєму вихованцеві. Але Юхим Нестерович промовчав. «Ясно, — зробив висновок Грива, — Хмара не хоче мене відпускати. — Потім подумав і ляснув себе по лобі.— А коли я самовільно піду з молодшими командирами на справжній кордон, га? Це ж не в Аршаву, а на свою заставу, на кордон?!»
Грива сяк-так поскладав спорожнілі бачки та миски до посудомийки і тихцем вислизнув з кухні. Захопив свій речовий мішок, карабін з належним боєзапасом. Під зелений картуз підмостив зім’яту газету, щоб бути вищим на зріст і не дуже псувати «ранжир». Шинельна скрутка та лямка протигаза геть затуляли петлиці. Коли б на них і були якісь відзнаки, то все одно їх важко було б помітити.
Можливо, ризикований задум Гордія Гриви й здійснився б. Побачив би він і прикордонну річку Збруч, і смугасті стовпи: червоно-зелений з гербом СРСР і сіро-чорний чавунний з орлом на західному березі ріки. Коли б не отой сибірський кедр, що має людське прізвище Оранін. Захеканий і спітнілий, пізніше всіх став він до строю. З розгону Оранін, наче віл ратицею, наступив своїм чоботищем на ногу Гриві. Ойкнув Гордій, присів. А в Ораніна від безмежного здивування рот роззявився.
— Гр-р-р-ива?! І ти на кор-р-рдон?!! — на всю казарму вигукнув він.
Грива спересердя рубцем підошви «різонув» кедра по сухожиллю під коліньми і просичав:
— Цс-с-с, лапоть-балетка…
Та було вже пізно.
До строю наближався начальник школи. Він помітив Гриву, підкликав старшину і звелів ще раз перевірити за списком вилаштуваних до маршу прикордонників. Прізвища Гордія Гриви, звісно, у списку не було. Тоді Грива сміливо й чітко відкарбував три кроки від строю, зупинився перед начальником школи і жалібним голосом запитав:
— Значить, не візьмете мене на пошуки шпигунів, товаришу начальник?
— Ні,— твердо відповів начальник.
— Навіть до коней на заставу?..
— Навіть.
— І кашу варити не візьмете?
— Ні.
Грива захитався на місці, ще раз кинув благальний погляд на начальника, потім перевів очі на старшину. І старшина мовив: