Маргаріта. Такая єй ціна от обчества дана. 1758–1775 гг.» Грива пошкодував, що Маргарита померла такою юною, й пішов далі. Та слід не повів його в село, колеса обгинали хати полем.
Зацікавлений Гордій прискорив кроки.
Нарешті він помітив гарбу, на яку два чоловіки накладали горох. Рішуче наблизився.
— То ви їхали від фортеці? — тоном слідчого запитав Гордій.
— Ми. Або що? — відізвався селянин, що, стоячи на гарбі, вкладав в’язанки гороху.
— Ви не брали у дідуся-наглядача турецьке ядро?
— Гм, — мовив другий селянин з вилами в руках, — а ти хто будеш?
— Хіба не видно по моєму одягу, хто я? — задерикувато натякнув Грива.
— Одяг нам знайомий, а ти ні,— відказав той, що на гарбі.— Постій-но, ми накладемо горох, тоді…
— А що тоді,— насупився Грива, — повернете ядро?
— Умгу, — непевно мугикнув селянин і став поправляти в’язанки. — Сідай з нами, товаришу прикордонник. Поїдемо за ядром. Я знаю, де його сховали пастушки.
Грива вмостився на шелестливому горосі. Спершу возії мовчали, лиш раз по раз зиркали на Гриву. А коли зазеленів дах прикордонної застави, тоді селянин, що всю дорогу не випускав з рук вила, став допитуватись:
— А хто у вас начальником застави?
— Це… воєнна таємниця, — суворо відповів Грива, хоч насправді він не знав імені начальника застави. — А куди ви мене везете?
— За турецьким ядром, — серйозно відказав селянин, що поганяв коней. — Отам воно лежить, — показав на заставу, — пастушки сховали над самою річкою…
До канцелярії застави зайшли втрьох: два гороховози та ггрикордонник Грива. Начальник допитливо подивився на знайомих селян, запитав:
— Що скажете, Іване Матвійовичу?
— Це ваш прикордонник? — Іван Матвійович указав на Гриву.
Начальник застави відразу міг би відповісти «ні». Але він пильно подивився на незнайомого прикордонника і, не відзначивши жодної тіні збентеження на його обличчі, поцікавився:
— Де ви з ним зустрілись?
— На полі. Затримали, як горох брали. Говорить, що якесь турецьке ядро розшукує.
— Вірно, товаришу начальник. Я…
— Підождіть хвилинку. Іване Матвійовичу, дякую за пильність. Ви можете бути вільними. Я сам тут розберусь.
Селяни багатозначно переглянулись, попрощались з начальником і вийшли.
Перечитавши кілька разів записку про звільнення прикордонника Гриви та вислухавши пояснення затриманого «порушника», начальник від душі розсміявся. Грива ладен був крізь землю провалитися. Він зрозумів, що селяни виявилися кмітливішими від нього. Ні про яке турецьке ядро вони нічого не знали, а лише манили Гриву, щоб довезти його до застави, а потім здати самому начальникові…
Грива схопив слона за ногу
Третя осінь служби в прикордонному загоні для Гриви почалася так само, як і перша, — походом до лазні. Але цього разу курсант Гордій Грива був у колоні вже не замикаючим.
Якби ті дівчата, що колись підсміювались над недорослим прикордонником, побачили його, то не впізнали б.
Уже з дерев опадали жовтіючі листочки, зів’яла й поникла трава, відцвітали запізнілі квіти, а сукно на Гордієвому картузі зеленіло по-весняному. На тлі цієї зелені червоніла, як ягідка, п’ятикутна зірочка. А блиску чобіт позаздрив би найспритніший ваксівник. Про галіфе та гімнастьорку й говорити нічого: обмундирування лежало на курсантові так, мовби він народився в ньому. А як впевнено крокує Грива! Які у нього статечні помахи рук! Та й помітно підріс недавній куховарик. Поставивши його під ростомір у санітарній частині, лікар високо звів білі брови:
— Сто шістдесят і сім. Ого! Нічого собі вимахав на казенних харчах!
— Нормально, товаришу лікаре, — з гідністю відповів Гордій.
У школі курсант Гордій Грива навчався добре. Одного не вистачало в характері майбутнього молодшого, командира — мужності. Пасував він перед темрявою. А що ж то за прикордонник, який втрачає самовладання вночі?
Та як не намагався Грива перебороти ганебний страх, йому це довго не вдавалось. Перед його очі нічної пори раз у раз беззвучно спливали жахні примари, мордували Гордієву душу.
А всьому тому причиною були спогади про всіляку «чортівшину», привезені Гривою з дому.
Пізніше він зізнався друзям:
— Моя столітня бабуся водила мене лісом, збирала зілля, гриби, ягоди і все оповідала. «На оцій березі,— каже, було, — я бачила кінську упряж. То її нечистий повісив, аби когось заманити на березу й повісити християнську душу. А отам, над річкою, сама копиця сіна відповзала від мене. Гляди ж, — наказувала мені,— сам не бігай до тієї гущавини, там і вдень темрява, бо живе там вовкулака, упир…»
І заходиться лякати то нечистим, якого ніби сама бачила, то відьмою, що частувала її козячим молоком, то чародієм, то мертвими душами, що вилітають з домовин…
Молода хлопчикова уява, наче губка воду, вбирала всю оцю «чортівщину», гальмувала в ньому сміливість, відвагу, мужність.
Як реп’ях у кожусі, трималися всі оті розповіді в його пам’яті.
Якось Гриві припало вартувати біля радіостанції, що містилася поблизу старого цвинтаря.
Звечора небо гралося зірками, а опівночі захмарилось, почав накрапати дощик. Грива, мерзлякувато щулячись, стояв під навісом. Раптом до його напруженого слуху долинуло якесь цокання. Немовби на цвинтарі якийсь каменяр карбує напис на могилі: цок-цок-цок… Що за диво? «Візьму каменюку, — не дуже хоробро подумав Грива, — кину туди. Може, перестане». Намацав чоботом камінчик. Жбурнув. Прислухався. Наче замовк невидимий каменяр. Але за хвилину знову чути: цок-цок-цок. І, здається, ще ближче, ніж спочатку.
Страх невблаганно охоплює вартового. Забувши про сигнальну кнопку, якою можна викликати начальника караулу, Гордій тремтячими руками звів гвинтівку та й бабахнув на кладовище.
Невдовзі прибіг начальник караулу з двома курсантами.
— В кого стріляли? — питає схвильовано.
— По цвинтарю.
— З якої потреби?
— Там хтось гроби розбиває. Певно, золото грабує в багатих небіжчиків. О, чуєте, цокає?
Прислухались. Дійсно, «каменяр» робив свою справу: цок-цок-цок. Грива без дозволу лупнув другий постріл. Ще примчало кілька курсантів. Начальник наказав прочесати цвинтар. Вподовж і впоперек перейшли, а «каменяра» не виявили.
— Ото ж воно і є,— похитав головою Грива, — на політзаняттях твердять, що у світі не існує ніяких примар. А це що? Чуєте?
Цок-цок-цок…
Довелось підсилити варту біля радіостанції.
А ранком усім складом караульної команди вийшли на цвинтар. Кожному хотілося побачити бодай який-небудь слід нічної роботи «каменяра». І побачили: один продірявлений кулею хрест, другий зовсім повалений. І ще — бляшаний дашок, що звисав на дротикові з залізного хреста. Вітер похитував дашок, і він цокав об залізо.
Грива очам своїм не повірив…
Десь через місяць після цього випадку Гордій вартував на давньому згарищі. Про це згарище люди оповідали страшну легенду, а може й бувальщину. Казали, що давним-давно турки брали з Поділля селян у неволю. Заганяли вони невільників до кам’яного караван-сарая, який нібито стояв на місці згарища. Одного разу невільники збунтувались. Розлючені турки підпалили караван-сарай. Відтоді минуло багато років, але згарище не заростає травою, а на камінні ранками блищать краплі. Сиві діди кажуть, що то сльози невільників, які прилітають щоночі з того світу і тут плачуть.
А в льоху під згарищем стоять залізні бочки з бензином, їх і охороняв курсант Грива.