Ночі в листопаді довгі, похмурі, вітряні, з моросливим дощиком. Довкола грибка, під яким принишк Грива, застигла зморена осінньою негодою тиша. Тільки пугач раз у раз сполохував її сумовитим криком. Грива одчайдушно відганяв моторошні видіння, переконував себе, що всі оті розповіді про замордовані душі, що ночами злітаються на згарище, — вигадка… А страх цупкими пальцями стискав його серце…
Непроглядна пітьма виштовхувала на згарище то кілок, то телефонний стовп, то вапняковий камінь. І все те бовваніло дивовижними, потворними примарами.
Гордій стискав у руках гвинтівку, до болю в очах вдивлявся у мерехтливу темряву.
А пугач ще надокучливіше тягне своє пугу-пугу. Потім зірвався з дерева, із свистом пролетів над грибком. Грива підвів очі в небо і… жах! Він побачив щось біле…
— Летить, — ледь вимовив. — Душ-ш-ша…
Біла «душа» зробила коло над грибком і з шелестом лягла неподалік на землю. У Гриви затремтіли коліна, пересохло в роті, одерев’янів язик. Під сорочкою поповзли холодні краплини поту. Ноги самі підігнулись…
Може, отак Гордій Грива просидів би до кінця зміни, коли б, сповзаючи, не натиснув спиною на сигнальну кнопку.
В такому стані й застав його начальник караулу і командир відділення. Командир відділення гаряче дихнув у Гордієве обличчя і, гамуючи лють, тихо поспитав:
— Ви спите, Гриво?
— Ні-н-і,— видзеленькав зубами Гордій.
— Захворіли?
— Ні-н-і…
— То кажіть, що з вами?! — не стримався, крикнув командир.
— Д-д-д-уша. Он…
— Що за нісенітниця, курсанте Грива?!
Гордій хапнув ротом повітря, поволі звівся на неслухняні ноги й плутано розповів, що він бачив. Командир сміливо пішов у темряву, пошарив руками на землі й повернувся до грибка з чимось білим.
— Яка це душа, курсанте Грива?! — докірливо мовив він і розгорнув перед Гордієм ледь-ледь покраплений дощиком номер московської «Правди».
Де вона лежала досі? Який вітер підхопив її й приніс на згарище?
Розлючений начальник караулу плюнув собі під ноги й стишено, як перед бійкою або з суфлерської будки, прошипів до вартового:
— Вам до рук летить «Правда», курсанте Грива, а ви душі якісь вигадуєте… Стійте! Через півгодини зміна. І не спробуйте ще раз перед чортзна-чим здрейфити. Бо…
Він не скінчив своєї думки. Та Гордій і сам розумів, чим це пахне, коли він ще раз на посту «здрейфить»…
Однієї зоряної травневої ночі курсантів підняли по тривозі. Швидким маршем пройшли вони до глибоченької притоки Збруча. Начальник школи обрав місце для переправи.
— Нам необхідно розвідати водяну перепону, — владно сказав він, — хто готовий? Жду три хвилини!
— Дозвольте мені, товаришу начальник! — перший озвався курсант Грива.
Не знімаючи з себе похідного спорядження, він надів протигаз, правою рукою підняв над водою гвинтівку, лівою — ребристу трубку протигаза й поволі став занурюватись у річку. Вода уже Гордію попід руки, он лише голова манячить. А невдовзі над поверхнею ріки виднілись тільки його руки…
Коли вийшов на протилежний берег, радісно гукнув:
— Дротяних перепон, корчів, упадин не виявив. Дно кам’янисте. Можуть пройти танки. Течія — три метри за хвилину.
— Відмінно, курсанте Грива, — мовив начальник, — повертайтесь назад!
Переодягаючись біля похідної кухні в просушене обмундирування, Грива лукаво поглядав на Юхима Нестеровича. А Хмара довго дивився на свою іменну «цибулю» і, ніби між іншим, зауважив:
— Ви, Гриво, назад повернулись повільніше на дві хвилини. А взагалі…
— Фігово?
— Ні. Я хочу сказати, що ви таки схопили слона за ногу.
І кухар став пробувати ополоником юшку.
Перший „шпигун”
Збулася мрія Гордія Гриви.
Він потрапив на ту саму заставу, де служив його брат Гарасим. Демобілізувався брат, маючи звання помічника командира взводу. А Гордій Грива тільки командир відділення.
Уже бував він і в дозорі, і в «секреті», але… ще жодного порушника кордону — шпигуна чи контрабандиста — не затримав.
А як кортіло йому!
Ось і цієї літньої ночі лежить він у «секреті».
Віз повертається дишлом на схід: скоро світанок. Зійшов кособокий обдутий місяць. На нього напливла пір’яста хмарина. Потемніло.
Перед Гривою прикордонна річка Збруч.
Кущі верболозу шепочуться над водою. Хлюпоче дрібненька хвилька об берег, об гостре каміння, об мохнате коріння.
За Гордієвою спиною — схил гори з молодим лісочком, маленькою берізкою коло застави і — велика-велика Вітчизна…
Зненацька в Збручі — бовть… бовть… бовть…
Точнісінько так, наче ото люди переходять річку вбрід.
Бовть… бовть… бовть…
«Хто ж це там бовтається?» — питає себе Грива і обережно переводить курок затвора із запобіжника на бойовий звід. До дзвону у вухах прислухається.
Корова? Що їй тут робити цієї пори? Риба? Але ж вона скидається, а це — бовть… бовть… бовть… Хто ж тоді?.
Звівшись на лікті й опираючись на них, Грива безшумно повзе у високій траві. Ось і річка зблиснула холодним сріблом. І враз зовсім поруч — бовть… бовть… бовть…
«Шпигун!» — майнуло в Гордієвій голові.
Спина холоне, наче її хтось натирає м’ятою. Картуз чогось раз у раз чіпляється за галуззя верболозу. Немає дощу, не летять бризки з річки, а з Гривиного обличчя скочуються мокрі горошинки…
Шпигун бовтається, але на берег не вилазить.
«Ага, — метикує Грива, — вичікуєш, прислухаєшся. І я замру. Підожду».
Порушник не вилазить, сидить у воді. Але ж він явно торкнувся радянської землі! Може, скомандувати: «Стій! Руки вгору!» Дурниця. Він почує голос і крутне назад, розтане в темряві.
— Гаразд, — шепоче до себе Грива. — Буду бити на звук. Що буде, те й буде… Хоч би трохи показався…
І невидимий порушник кордону, немов підслухавши прохання Гордія Гриви, висунув з-за куща свою чорнішу ночі шапку. Тоді Грива — ба-ба-бах!
Язичок полум’я на мить освітив воду, мерехтливі кущі.
А луна від пострілу прудко покотилася до застави. Невдовзі там шугнула угору зелена ракета — знак того, що зараз прибуде тривожна група.
Гордій зайцем стрибнув від куща, з-під якого випалив по шпигунові, принишк у траві. Прислухається.
Бовтання припинилось. Тільки кущики верболозу злякано шепотять над водою.
За кілька хвилин над самим Гордієвим вухом почувся стишений шепіт старшого тривожної групи:
— В кого стріляли, товаришу командир?
— Шпигуна убив! — неслухняно відповідає Гордіїв язик.
— А де ж він?
— У воді, під кущем… Шукайте. Об-б-ережно. Не визирайте. Може, він живий, причаївся…
— Знаємо, — відказує старший тривожної групи й тицяє довгим багнетом своєї гвинтівки. — Еге, щось м’яке. Зач-ч-чепилось!..
Грива допомагає виволікти на берег те м’яке і важке. Витягли. Роздивились. І старший саркастично пхикнув:
— Видра… та ще й з рибою в зубах.
— Тьху на тебе, клята! — спересердя плюнув Гордій.
Відтоді Гордія на заставі прикордонники жартома прозвали Видрою. Бувало, зійдуться покурити, розпитують один одного:
— Ти сьогодні в «секреті» був з Нікітіним?
— Ні. З Видрою.
Що й казати, невесело було на душі в молодшого командира Гриви…
Лазутчик із сім’ячковими очима
Ліс. Знайома звивиста стежина. Грива іде в денний дозор. Не до Збруча, а на високий пагорб. Західний бік пагорба скелястий. Колись тут довбали каміння, рвали його пороховими зарядами. Відтоді лишилися виїмки з терасами.
З пагорба дозорному далеко видно вздовж кордону праворуч і ліворуч. Внизу під горбом тече Збруч. За річкою — пологий берег, лісок і польська стражниця. В ній живуть солдати, по-польськи — жовніри. Вони охороняють кордон з свого боку.