Гарний, чарівний краєвид.
От тільки пан Злочек і ксьондз псують його своїми відворотними постатями.
Посилаючи Гордія в дозор, начальник застави наказував:
— Пильнуйте за двором пана Злочека. До нього чогось зачастили чорні автомобілі. Можливо, там…
— Резиденція, — підказує Грива.
Начальник мовчки киває головою.
Отак, задумавшись, іде собі Грива стежкою між молодими берестами, дубочками, ялинками. Придивляється, прислухається, збиває чобітьми ранкову росу на травах. Йому пригадалось, як він з напарником повертався цією стежкою на заставу першого дня перебування на справжньому, а не на учбовому кордоні. Зайшов у канцелярію, а начальник питає:
— Доповідайте, командире відділення Грива, що бачили на кордоні?
Грива й випалив:
— Нічого, товаришу начальник!
— Ви ідіть, Нікітін, — звернувся начальник до напарника Гриви, — а ви, Гриво, лишіться.
Стоїть Грива посеред канцелярії і нічогісінько не може второпати. Начальник сів за стіл, поволі зняв кашкета, засунув пальці в чорне густе волосся й похилив голову на руки. Мовчить. І Грива ні пари з вуст. Отак вони помовчали якусь хвилину, потім начальник потер долонями обвітрене, засмагле обличчя, подивився докірливо на молодшого командира і скрушно сказав:
— Як мені важко, товаришу Грива, з вами службу нести… Коли б ви тільки знали…
— Та й чого, товаришу начальник? — до решти розгубився Гордій. — Ми ж всю ніч і очей не стуляли, так пильнували, і… шпигуна не пропустили, а ви…
— Це добре, що на вашій ділянці не було порушення кордону. Але ж… ви за цілу ніч нічого на кордоні не помітили?
— Ні.
— От бачите, Гриво. — Начальник устав, надів кашкета, підійшов до карти, на якій позначений весь простір довкола застави у зменшеному вигляді, мовив: — Пам’ятайте, Гриво, що кордон не знає спокою. Він завжди в тривозі… все довкола нас, як би вам образно висловитись, живе: один звірок чатує на іншого звірка, хижак висліджує собі поживу, полохається птах…
— Так… це ж дрібниці, товаришу начальник. От коли б шпигун, порушник кордону…
— Найобережніший, найхитріший шпигун не знає, хто зустрінеться на його путі: прикордонник у секреті, чи сонний заєць, а чи полохливий птах…
— Цієї ночі один заєць таки напоровся на наш секрет, — згадав Грива, — і сорока в гущавині чогось скрекотала…
Начальник прояснів. Він підійшов до Гриви впритул і вже без докору в голосі, по-батьківськи запитав:
— А ви не прислухались, може, того зайця хтось налякав? А хто сполохав сороку?
— Про це не знаю, товаришу начальник, — винувато признався Грива, — але від сьогодні буду все примічати.
— Примічайте: і хто зайця уночі підняв, і від кого він тікає, і чого сорока буває неспокійна. Все фіксуйте у своїй пам’яті. Це згодиться.
І ось Грива вже на пагорбі.
Ліг. Замаскувався травою Прислухається. Примічає. Перед ним особиста книжечка записів спостереження, на руці годинник з зеленкуватими числами, які світяться в темряві. На другій руці компас. Звичайно, поруч гвинтівка, перед очима бінокль, при боці дві гранати, патронташ. Дозорний спрямовує свій погляд крізь бінокль на садибу пана Злочека. В кругленьких, ледь-ледь синюватих скельцях весь краєвид протилежного берега річки Збруч. Він вельми барвистий, як на кольоровій поштовій картці: біло цвітуть яблуні, рожево-фіакитно — кущі бузку, яро зеленіють городи.
Брама двору пана Злочека замкнена. На подвір’ї порожньо. Тільки на панському лану, що розлого простягся аж до річки, за плугами, культиваторами та боронами згинаються наймити. Вони босі, в дірявих солом’яних брилях, в запорошених, аж почорнілих полотняних сорочках і штанях.
— Ага. Он і сам… — помічає Грива пана Злочека.
Пан Злочек їде на ситому гнідому коні. Начищені стремена виблискують, гадюкою звисає гарапник. На голові у пана капелюх, обтиканий пір’ям. Обличчя чітко не можна розгледіти. Але вуса — мов позичені у самого Пілсудського: мітелками стирчать обабіч писка. На ньому сірий піджак з чотирма кншенями, галіфе, чоботи з довгими халявами. Пан Злочек дуже нагадує переодягненого білогвардійського офіцера, недобитого будьоннівцями в двадцятому році. Зараз він он як гонориться перед наймитами. Вони здіймають діряві капелюхи, низько-низько кланяються, вітають пана… А Гриві бридко. Та він мусить дивитися. Служба така.
Нарешті пан Злочек зникає в своїй садибі. І Грива повертає бінокль, веде його вздовж кордону. Він дивиться на рідну землю. Правда, йому й неозброєним оком добре видно прикордонну смугу. Та молодшому командирові хочеться подивитись, який то вигляд має рідна земля в прозорих скельцях приладу. Чи така гарна, як на поштовій картці? Де там! — краща.
Хоч перед Гордієм Гривою лише початок, тільки край Вітчизни, та він переконаний, що його Вітчизна саме така, як він бачить з дозорного поста. Он у саду, що заквітчався запашним цвітінням, сапають дівчата й співають «Ой у лузі калина стояла». На полі діловито туркоче трактор. Щедро пригріває сонце.
В таку пору невимовно кортить задрімати. Але ж Грива на посту!
«Кордон не знає спокою, — повторює Гордій слова начальника застави. — Не знає…»
І тут до його слуху долинув якийсь підозрілий шерхіт на терасах виїмки. Ого! Хто ж це наважився білого дня пробиратись через кордон?
Мов рукою зняло дрімоту. Грива затаїв подих. Чує: по вапнякових терасах камінчик покотився — стук-стук-стук…
«Це він уночі перейшов кордон, — гарячково міркує Гордій, — притаївся між камінням, відпочив, роздивився і тепер хоче шмигнути в лісок, а звідти на станцію… Е ні! Не вийде!»
Грива поклав бінокль на траву, відстебнув гранату і, притиснувши гвинтівку до плеча, нечутно відповз до самого гребеня пагорба.
Схил не такий уже й крутий. По східчастій терасі натренованому лазутчикові неважко вилізти на пагорб. Але хто лізе, Гриві не видно. Він припадає до землі. Вичікує. А камінчик знову: стук-стук-стук, гуп!
«Лізь-лізь», — підбадьорює себе Грива.
І ось — що він бачить?
Метрів за два нижче Гриви повз… грубелезний сірий вуж. Сім’ячковими очима він глипав на дозорного, а дозорний на нього.
— Ах ти, сірий лазутчику! — розсердився Грива й жбурнув каменя.
Вуж махнув хвостом і шурхнув униз.
Таємничий сигнальник
— Слухай, Альошо, чого це у тебе таке кумедне прізвище — Заграйко?
Нудно лежати мовчки в «секреті». Кортить бодай стиха поговорити. Альоша повертається до Гриви обличчям і охоче відповідає:
— У нас на Поліссі ще й не такі трапляються. От, наприклад, Печихвіст, Жниборода, Ракобовт, Жабокрук. Еге, що прізвище, була б людина людиною. От ми пишаємось Заграйками. Мій дід і батько — сільські музиканти. Дід грав на лірі, а батько й досі грає на скрипці. Можливо, за це й назвали нас Заграйками. Добре, що не Ракобовтами…
І разом пирхнули в рукав.
Заграйко спостерігає ліворуч і назад. Грива — праворуч і вперед. Пес Жар витягнувся поміж ними.
Глибока ніч. Терен заслонив над «секретом» зорі. Вже спала на трави роса. Та холоду прикордонники не відчувають. На них фуфайки, під ними простелені брезентові плащі. Попереду, як щербата коса, виблискує Збруч. Неподалік темною громадою застигла старезна липа. Скільки їй років, ніхто з старожилів не знає. Вдень липа ще сяк-так схожа на дерево. Вночі ж вона стає страшною, примарною. Мов покалічені руки, стирчить обрубане гілля. Виколотими очима чорніють дупла.
Старожили розповідали про липу цікаву легенду.