Сашко Ушкалов
«БЖД»
Власне, усе почалося через оце придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентавшись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя коротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкісна істеричка, пожалілася, тіпа, його прогнози не збуваються.
—Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?
—А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.
—Ти Козерог, – сказала вона.
—Чого це? – образився Сан Санич.
—Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.
—Ну і?.. – не врубався шефуля.
—Ти читав прогноз для Козерогів на суботу, тобто на вчора?
—Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збрехав Сан Санич.
—І що? – наполягала дружина.
—І нічо... – знизав плечима шефуля.
—А де? Де? Йокелемене... – розізлилась вона.
—Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.
—Обіцяна сексуальна активність!!!
—Чого?..
—Там було написано, що в суботу Козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж захріп... Я навіть нову білизну вдягла... Ти хоч помітив, якого вона кольору?
—Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.
—Ну, Козерог... – процідила крізь зуби дружина й грюкнула дверима.
Словом, уранці астролог і вилетів.
Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скінчитися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов'язки тимчасово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам'ятай, жодної сексуальної активності. Отож, останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ...
По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявляв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець...» – і відчинив двері його кабінету.
—Слухай, Баз, – перейшов він одразу до справи, – хочеш двісті баксів за півдня?
—Мокруха, да? – поцікавився я.
—Ні, шоу-бізнес...
—Що завгодно, тільки не довбані козероги.
—Що-що? – перепитав шефуля.
—Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.
—Значить так, – буркнув шефуля, – сонячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-тю школу.
—Куди-куди?
—163-тя школа, – повторив він по складах.
Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючим... і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину... І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «сукі» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав... За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив ні мало, ні багато, чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів... Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці... Але замість того, щоб читати посібник з розведення баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм... Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а фітіль залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована Прибалтика, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри... Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.
—Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок...
—Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.
—А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.
Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:
– Ідьоооом к дірєктаааару...
– А как же ми? – запищали сучки-заучки.
З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев'ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.
—Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всьому, навіть захищати родіну.
—Від кого? – не зрозумів я.
Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:
– Кидай, бо викличу батьків.
І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця... Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не являв для неї жодної загрози...
Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини...
– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Смнич.
—Уже зник, – видихнув я.
—До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля самих дверей.
—Гммм... – почав викручуватися я, – розумієте, літо скоро... Час міняти імідж...
—Імідж – це добре, – погодився Сан Санич, – але чого від тебе штиняє дустом?
Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:
—Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.
—Лежатимуть, зроблю, на все добре, – по-шаркав ногами я, – вітання дружині, муділа, – додав я вже за дверима. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка Свєточка.
За п'ятнадцять хвилин я справді їхав у 163-тю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Можливо, там знімають шкільне порно, – думалось мені, – але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?
На мій превеликий подив школа 163 виявилась зачиненою, як, зрештою, і всі порядні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був