їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. Ні-ні, ай лав шоу-бізнес, – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев'яні двері так, що на мене посипалася штукатурка.
І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, що тепер намагається вибратися назовні.
—Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився стар-пер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.
—Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я його.
—Шо-шо ля? – не зрозумів він.
—Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.
—Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться...
—Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.
Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна активність мене зовсім не приваблювали... тож за школу я вийшов із певним острахом... Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися
на майданчику для допризивної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати...
– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич...
Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивилися ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.
– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.
Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав, такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом.
—Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє... От ті-ки на голові в тебе ЩО?
—Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.
—Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.
«Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі пішли.
—Як називається?
—Хто? – не зрозумів я.
—Дезик.
—Кірі-кірі, – згадав я назву кошачого шампуню.
—Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай
роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.
—Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздягайся», чи мені почулось? – з острахом перепитав я. – Я що, голий буду?
—Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризивної підготовки юнаків.
—Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.
—Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю виправляється він.
—Але ж ти сказав «роздягайся».
—Справді? – щиро дивується він. – Я мав на увазі «перевдягайся»...
Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне мене вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть його не помітив. З прочинених дверей мікроавтобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки штукатурки, що вистачило б відреставрувати кілька архітектурних пам'яток.
—Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.
—Умгу, – багатозначно киває вона.
—Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.
Повна дупа – абсолютно однозначно.
Швабра починає копирсатися у своїх картатих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпа-ний військовий френч, галіфе й гімнастьорку.
—А чоботи? – питає Сєва.
—Чоботов нєту... – знизує плечима швабра.
– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз...тобто пере...вдягайся.
Пере...вдягатися я йду за мікроавтобус, бо робити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпається в барсетці, що висить у нього на поясі.
«Точно шукає гранату», – думаю я, але він раптом дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія починає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші... я б не сказав, що я закоханий у бабки, але коли я їх бачу, вони мені подобаються, виразно подобаються.
Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.
—Де цей довбаний гуцул? – роздратовано поцікавився Сєва в одного з них.
—Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.
—Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.
З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога... ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з'являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.
– Сюди, реб'ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.
Чуваки ніяково перезираються між собою, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на... може, хай там і сидить...» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мовляв, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.
—Значить так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»... Нам потрібен ще один актор.
—Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почи-на причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб... Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.
—Баз, – відказую я.
—Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от...
Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці не виявляється, тому він так само хаотично нишпорить кишенями джинсів, але там теж нема того чогось... Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень
і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.
– А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.
Я знизую плечима.
—Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.
—Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.
—Ти ж чув, з Галичини... – так само пошепки відказує Сєва.
—А в них там що, інша кліматична зона? – починаю сумніватися я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання я забив ще в першому класі.
—Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.
—Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фірма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш...
—Але ж він на колесах.
—Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин...
Судячи з невинного виразу обличчя, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова...
І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креативний кретин помітно пожвавився...