– Я сі то всьо так бачу... – пояснює він, жестикулюючи так активно, що збоку може здатися, немов він хоче злетіти. – Друга світова війна. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.
—Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне... як вас там...
—Антін Христофорович, галицький режисер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери... Значить так, – починає виправдовуватися він, – ти європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла...
—Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.
—Пиво... – зітхає Сєва.
—А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.
—Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліматичну зону.
—Через нігеро-кордофанську? – геть плутаюсь я.
Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повернуться в нормальне положення.
—Ну, добре, – погоджуюсь я, – а френч, галіфе й гімнастьорка... теж через кліматичну зону?..
—Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»...
Креативно-кретинного Христофоровича накриває друга хвиля творчого пориву:
– Так... Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військовій тактиці й військових маневрах... – аж захлинається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива... О, ні... Ні... Ні... Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не вийде! – картинно заламує він руки. Сєва в розпачі хапається за голову.
—Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.
—Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.
—Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?
—Але де я знайду вам солдата, та ще й італійського, Антіне Христофоровичу?
—Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. – Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли європейського археолога, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії?
Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що залишилися в мікроавтобусі під охороною старої швабри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й...»
Аж раптом Сєвине обличчя починає випромінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.
– Значить так, – каже він, – бери свій велосипед і мерщій пиздяч сюди.
Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті,
Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об'єктива, вибирає ракурси для зйомки майбутнього рекламного ролика.
За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкістю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.
– Значить так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.
Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з колії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.
—Знайомся, це Баз, наш головний герой.
—Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.
—Це наш кур'єр, – пояснює нарешті Сєва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блискавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!
Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об'єктив, і підходить до гопника.
– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії...
Після цього пасажу ентузіазм гопника поволі згасає, і я розумію, що пін уже починає шкодувати.
—...залишається сам на сам із ворогом, – продовжує галицький режисер, – тобто з макароном!
—Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.
—Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агресивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкатися по-італійськи? – руба пита режисер гопника.
Той розгублено хитає головою: мов, ні.
—Мдя... Так... Мммм... Словом, будеш кричати – мадонна путана! Ану повтори!
—Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?
—Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кретин? – обурюється Христофорович.
—Я не кретин, я кур'єр... тобто макарон, – раптово обурюється гопник.
Сєва, почувши слово «кретин» у негативному значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:
—Ніхто не знає міста краще за нього!
—Добре-добре, – якось враз втухає Христофорович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.
—Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим дзвоном у голосі, наче в лінгафонному кабінеті...
—Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе... це твої слова, вивчи їх, ти більше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде... Значить так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!
Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розумію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Тим не менше, гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.
– Зара я розкажу вам концепцію, рибу... Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, –
думає він, – може, це... концепцію й можна розповісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»
– Баз сидить у шанці, – продовжує Христофорович, – в одній руці в нього граната, а в іншій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофоровична операторів.
Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тягне звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.
—Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.
—Да, да, – я макарон, – укотре погоджується гопник.
Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть галицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.
– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христофорович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим ефект вибуху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тельбухи макаронів...
По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім
подобається... Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись летіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».
– На якусь мить западає зловісна тиша. Після неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче... І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пивом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кільце гранати, зриваєш кришечку... Робиш кілька ковтків... І... хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту... Хріначишхріначишхріначиш... Аж раптом з'являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками...
– Ма... Ма... – згадує гопник...
– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва...
– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.
— Правильно, – погоджується Христофоро-вич. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій...
— Це вони... як два пальці... – для чогось додає Сєва.
— Да-да, – погоджується гопник-кур'єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.