—Ортегу-й-Гасета, – виправив її я.
—Та мені насрати...
—Ой, бляааа...
—Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?
—Бляааа... як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета...
Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.
Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині... Ясна річ, для агентства куди важливіший кур'єр, який найкраще знає це місто.
– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.
Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:
– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..
Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб... Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б'юся башкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел... А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.
– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.
У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.
— Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом... І тому єсть прямиє доказа-тєльства... Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєзжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд... Но Біл вижил...
— Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично... – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як ублюдок Біл навернувся до бога.
— Ах, да-да... – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.
Лежачи між кріслами, я вдягаюся, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.
– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.
Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прієхал к нєму на мапєдє ямаха...»
Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами... Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка...
—Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.
—Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф... Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя... – єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жо-пу... – потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно він сформулював і чи нічого бува не забув.
—Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обурився я.
Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє...». Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь... Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.
Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,
сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.
Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.
—Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.
—Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.
—Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.
—Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?
Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:
– Літо скоро, час міняти імідж...
По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...
—Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.
—Що? – не розумію я.
—Кажи, якою пастою ти користуєшся... У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..
Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:
—Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?
—Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.
—Ну, а думаєш ти як?
—Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.
—Ну, нормальна вона чи ні?
—Думаю, нормальна...
—А чому?
—Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.
—Справді-справді, – спантеличено знизую я плечима. – Скажи, а її можна ковтати?
—Ковтати?
—Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз... Я її їв...
—Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.
—Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.
—І що? – питає вона знову .
—Нічо, я все одно її їв... Класу до сьомого, здається... Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?
—Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.
—Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?