—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?
—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.
Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.
Певно, мала помічає мій здивований погляд:
—Чо витріщився? Це антистатік!
—Як-як? – ще дужче дивуюся я.
—Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює вона. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.
—Ну й ну... – кажу я й киваю головою.
—А тепер, – просить мала, ~- порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.
—Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.
—Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.
Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.
—Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?
—Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.
—Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?
—Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.
—Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?
—І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.
—Що саме? – не розумію я.
—Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?
—Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.
На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає н мене спідничку й шепоче на вухо:
—Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше...
—Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.
—Ні, алкоголіком.
«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.
Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.
—Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, дубець і пістолет...
—Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.
Проте фараон не вщухає, він продовжує довбати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки,
який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:
– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.
Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?
—Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.
—У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.
—Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.
—Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження... Я серйозно...
Ця новина змушує мене остаточно прочуматись...
Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати нічним сторожем автостоянки. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,
мені не пояснював, що таке екстрена ситуація... Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...
Я дуже гарно пам'ятаю той ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю навіть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакетами, в яких були конспекти, а потім на землю
спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з'являтися гопники».
Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»
– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.
Мала заперечно похитала головою.
– Правильно... як тебе звати?
—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.