— Добре, коли се рече володар… — Євнух не лишився в боргу, хоч, певно, й сам знав, що ті слова належать Арістотелеві. — Повторю для нетямущих. І наші роби, й ті, кого ти відпустив на волю, так і перебігатимуть од одного до другого, й ніяка сила не здатна зробити з них патріотів. Коли раніше господар одпускав на волю роба, то чинив се знаючи: одпускав тільки такого, що міг і прогодувати себе, й принести в день Афіни Робітниці добрий дарунок господареві. Такий дарунок, що невільник, бувши невільником, ніколи б не виробив, та ще вимагав би й хліба, й сякого-такого вина, бо роб, хоч і не людина, але теж силу має від їжі, як віл і кінь. Ну, траплялося й інше — відпускали на волю й просто так: за добрі вчинки, за спокуту через якісь гріхи абощо… Мій сусіда Еак літ з двадцять тому був одпустив свого роба Сирійця. Колись на Еакову діеру напали були пірати, діеру забрали, а всіх кого порізали, хто й сам пострибав у воду. Сирієць два дні тяг на собі Еака й таки доплив до берега. Еак одпустив його на волю, але ж дав і клапоть виноградника, й Сирієць так і доживав віку на виноградникові. Ти міг його знати — на ріжку за Полудневим пілоном, умер торік, десь одразу за Перісадом. А ти ж як? — Євнух заткався суцільною мережкою зморщок, і віч його не стало видно. — Одпустив на волю робів — слава Савмакові! А що їстимуть твої відпущеники на волі? Ти дав кожному по клаптю виноградника чи роботу в ерґастеріях? Тепер потроху хліба мають лише ті, що пішли до тебе гоплітами, але й вони гомонять, бо бачать ліпше від тебе, чого варта твоя воля й чи слід проливати за неї кров.
Євнух став і з виглядом добросердного переможця почовгав сандаліями до дверей, але на порозі знов обернувсь і вжалив найболючіше:
— А ти кажеш «Царство Сонця»!..
Роби й одпущеники почали перебігати до Діофанта вже наступного дня, Савмак навіть подумав, чи не сягнув і сюди отруйний язик євнуха. Тоді, розваживши, вирішив, що лоґоґраф, хоч і ворог, але відкритий і тому не такий страшний, і справа не в ньому. Й найгірше було попереду: наслідуючи своїх невільників, на той бік городського муру втекло зо два десятки вільних пантікапейців.
От перепинив ускакування, поставивши в нічну сторожу довірених людей свого племені, та й се не зарадило справі. Пантікапеєм пішли найневірогідніші чутки, які збуджували всіх і ще дужче хитали закутим у глуху облогу містом. Факельники ночами не ходили, та заборонити вранішні торги не зважився навіть От, і люди сходилися на вбогій аґорі так само з недоспаного ранку, як і в мирний час.
Греки казали:
— Савмак — скіф, тому наші кумири й одвернулись від нас і жертв наших не хочуть приймати.
Провидець з оракула Аполлона Лікаря старий Ератосфен, якого вже давно випустили з порубу, белькотав якісь нестямні слова, та кожен сприймав їх за олімпійське одкровення, тлумачив по-своєму, хто як міг і як хотів, а тоді кидав назад у вже й так розтелесований город.
Савмак гукнув Ота, й великий колісничий прийшов і поклав на коліна цареві чорноперу азійську стрілу:
— Почитай-но!..
Цар розгорнув тонку рурочку папірусу, що ним була обгорнута стріла, й прочитав: «Громадяни Пантікапея! Підніміться на мури й гляньте кругом. Наша рать незліченна, добре годована й зоружена, ви ж не маєте хліба й вимрете всі, коли й далі йтимете за вбивцею вашого царя Перісада — робом-скіфом Савмаком. Одчиніть брами всіх пілонів, інакше горе вам, якщо ми доберемося до вас через мури! Пограбуємо все, спалимо все, переріжемо чи попродаємо всіх вас у робство. Коли ж одчините брами — наш таксіарх Діофант милостивий. Він подарує вам життя, вільних нагодує, а невільникам дасть волю. Тож поспішіть!»
— Де ти взяв єси се? — спитав цар в Ота.
— Принесли вої. — От був худий і стомлений, а під очима в нього застигли синці. — Підходять уночі до самих мурів і стріляють отаким-о в наш бік. А що ти вчиниш — уночі темно…
Згадавши, для чого кликав Ота, Савмак сказав, мнучи між пальцями крихкий папірус:
— Ератосфена слід знову зачинити.
— Се не споможе, — відповів От. — Нехай белькоче, може, так ліпше…
— Пощо?
От розтер очі кулаками:
— Греків менше від наших. Нехай репетують, що ти єси скіфський цар. Наші злішати-ймуть.
Вони замовкли й мовчали, поки прийшов широчезний у плечах вождь робів і відпущеників Платон, і Савмак заходився тлумачити своїм помічникам те, що перейняв од євнуха. Та, на його великий подив, Платон поставився до сієї думки надто байдуже.
— Пізно вже про се, сарю. — Він говорив з ними їхньою ж мовою й тільки де-не-де помилявся.
— Пощо се пізно?
— Не зважаться вже насі відпущеники.
Та великий колісничий негайно підтримав царя, й Платон стенув кремезними плечима:
— Воля васа…
Останнім часом стосунки між ними нап'ялись, і се гнітило Савмака. Великий колісничий був зроду вільною людиною й із материним молоком усотав зневагу до робів, а феодосійська зрада минулого року потвердила його на думці, що хоч невільники — теж люди, але з тавром у душі, їх легко звабити й ще легше злякати, бо ніщо не в'яже сих людей ні з городом, ні з іншими людьми, — ніщо, крім сліпого прагнення вирватися на волю, яким завгодно шляхом, у який завгодно бік, аби на волю.
Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.
— А якщо спробувати? — м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:
— Твоя воля, сарю.
Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.
Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі:
— Я також був робом, Платоне! Ви всі там, нагорі, подуріли! На, на, забирай, воно не моє! Тільки кому ж ви передасте мою дерев'яну ногу?
Платон похмуро вислухав блазнювання старого каліки й з болем відповів:
— Мене також розпинали на хресті, Хірісофе… Скликай людей.
Хірісоф зарипів ременюччям дерев'яної ноги до виходу зі своєї чинницької комірчини, й Платон теж пішов за ним, і тільки в ерґастерії збагнув усю жовч Хірісофового торохтіння. Посередині лежала купа закоцюбленої глини, дерев'яні копили горопудилися під однією стіною з де-не-де присохлими лишаями, полиці сушильні теж були порожні, Платон не побачив жодної живої душі навіть у найтемніших закутках. І коли керамевт застромив два пальці в рот, свиснув і порожнім ерґастерієм ляснула луна, вождь повсталих робів розвернувся й щосили вдарив його навідліг широкою долонею. Старий покотився, задерши дерев'яну ногу, й коли Платон швидко вийшов, не тямлячи себе від люті, вслід йому ляснув ще різкіший посвист.
Платон зібрав усіх невільників, які колись працювали разом з ним на черепичні, й оголосив декрет царя.
— Ось він буде вам за керамевта, — сказав Платон, підійшовши до давнього товариша Ґеланіка. — Робіть черепицю, продавайте й діліть гроші. Се право дає вам царський декрет.
Але жоден роб не підійшов навіть оком глянути на рурку перґамену, нерухомо стояв і Ґеланік, обнявши за плечі худенького сина, теж Ґеланіка, не підвів очей. Усе відбулось так, як Платон і передбачив, але він таки вирішив спитати в Ґеланіка, коли всі потроху розійшлись:
— Чому, друже?
Ґеланік мовчки кивнув пальцем через плече, за мури, де стояла готова вдертися в город чужинська рать.
— Думаєш, Діофант одпустить на волю?
— Як не відпустить, то бодай не розіпне на хрестах, — сказав Ґеланік, судомно вчепившись у плечата сина, який пручався й щось буркотів. — А так на хрест і мене, й сина… Я вже знаю, що се таке, добре знаю…