— Як печінка, сенаторе? Вже, бачу, трохи попустила? — Він іще з вечора послав запросити його на прилюдну страту, та Сцевола відписав цареві, що нездужає.
— Такої гекатомби, сонцеликий, — сказав римлянин, — випадає побачити не кожному смертному. Се воістину східний розмах, гідний нащадка Кіра й Дарія, й що перед ним мої нікчемні хвороби!
Вигляд у нього був і справді не вельми здоровий, і се втішило Мітрідата. Він сказав:
— Ти не спізнився. Ще тільки йдуть роби. Приречені падали четвірками в порох під ноги цареві та його наближеним, а тоді йшли далі, бо хрести для робів стояли обабіч Феодосійського шляху аж біля валу. За робами, теж пов'язаних четвірками, вигнали греків, які так чи так опинилися на боці Савмака. Серед них були й молоді, й уже зовсім літні та сиві люди, й вони падали перед Мітрідатом навколішки без особливого примучування з боку воїв, плекаючи в душі надію на м'яке серце царя-завойовника. Та на місце одних приречених надходили інші, голова ж вервечки губилася вже десь між царськими огородами та виноградниками.
Разом з тими, хто мав бути незабаром розіп'ятий, ішли охочі до такої розваги пантікапейці, й сторожа тільки пильнувала, щоб ніхто з них не заходив між хрести, зате ніхто не боронив нещасних од насмішок, прокльонів та груддя.
Найдовшою, вдвічі численнішою за робську та грецьку разом, виявилася валка приречених до страти скіфів, і коли між вежами пілона з'явились перші з них, серед натовпу то тут, то там почулися сердиті крики.
— Пантікапейці задоволені, — сказав Діофант. — Вони славлять тебе, сонцеликий, хоч і самі того не підозрюють. А се ще ліпше, бо щиро.
Мітрідат охоче погодився б, але зараз думку його займало інше. Він згадував свою останню розмову зі скіфським царем Борисом-Палаком і намагавсь уявити, як би той подивився на все те.
— Всі люди рівні перед Мітрою й Ахурамаздою, — примирливо сказав він, але се не означало, ніби він ставить і себе разом з усіма, й Діофант розуміюче кивнув головою. Одколи відпала потреба гратися з царем у піджмурки, він одчув навіть полегкість.
Гамір серед натовпу ще дужче посилився, коли перша четвірка скіфів одмовилася ставати навколішки перед Мітрідатом. Вої ляскали бичами, здираючи з бранців шкіру, та се теж не впливало, й Діофант почав махати рукою: швидше, швидше!!!.. Глядачі теж чекали найважливішого, хоч було цікаво дивитися на впертих варварів, які падали під ударами страшних бичів, а навколішки ставати відмовлялись. Пантікапейці проводжали кожну четвірку скіфів збудженим галасом, дехто шпурляв у них каміння й груддя, дехто ж навіть закладався на півдрахми й драхму, котрий скіф скільки ударів бича витримає.
Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:
— Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:
— Ватажків наостанок?
— Авжеж! — відповів старий таксіарх.
— А Савмака — на закуску, — докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.
Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.
Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.
— Платон!..
— Расин!..
Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.
— От!..
— Евтихій!..
— Деспот покійного Перісада — Евтихій!..
— Тімокреон і Гіпподам!..
— Евпатриди-зрадники!..
— Сухотний Гіпподам!..
— А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?
— А се хто? — спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.
— Се Тімотей, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида! — охоче пояснив йому євнух. — Він у нас був епістатом суддівського ареопаґу, сенаторе. Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.
— Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?
— Тепер се не важить, — сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. — Сонцеликий! — звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. — Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! — Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. — Але де ж Савмак?
Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:
— Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!
Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.
— Один хрест вільний таки є! — сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:
— Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…
Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.
Розіп'яті обабіч дороги висіли мовчки, прив'язані ремінням до перекладин, бо страждання ще не почались. Вони мали початися трохи згодом, кому за годину, кому за п'ять, бо в кожного різні сили й різна витримка. Й смерть мала настати для кожного розп'ятого теж у різний час: найслабші вмруть до вечора, дужчі побачать світанок, а найдужчі зможуть спостерігати захід сонця й другого дня Нового року: тоді їхні посинілі кулаки зчорніють, смертна чорнота перекинеться через ремені й охопить спершу груди, тоді й серце.
Пронісшись між мовчазними хрестами до Тірітакського валу, Мітрідат звелів гнати колісницю через рів у степ, і тільки коли вся низка біґів опинилася по сей бік, перебрав од колісничого віжки й стьобнув озвірілих коней, і стьобав їх до самого помосту. Й тільки тут одчув, що страшенно стомився: виголодавсь і мусить бодай трохи відпочити. Два дні тому він ковтав миш'як, сього разу подвійна проти минулого року мірка не здолала його. То було знаком, що тіло звикло й можна збільшувати мірку, але нинішнє свято таки втомило царя, й він вирішив перепочити.
Коли Мітрідат, поспавши зо дві години й підкріпившись добрим обідом, знову виїхав за брами Полунічного пілона, демос і не лаштувався розходитись. Усі чекали головного злочинця, й на площі біля містка та на всьому відтинку Феодосійського шляху тільки й розмовляли, що про Савмака.
Мітрідат наказав везти себе в бік Тірітакського валу. Страждання тут уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.