Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.
— А якщо спробувати? — м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:
— Твоя воля, сарю.
Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.
Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі:
— Я також був робом, Платоне! Ви всі там, нагорі, подуріли! На, на, забирай, воно не моє! Тільки кому ж ви передасте мою дерев'яну ногу?
Платон похмуро вислухав блазнювання старого каліки й з болем відповів:
— Мене також розпинали на хресті, Хірісофе… Скликай людей.
Хірісоф зарипів ременюччям дерев'яної ноги до виходу зі своєї чинницької комірчини, й Платон теж пішов за ним, і тільки в ерґастерії збагнув усю жовч Хірісофового торохтіння. Посередині лежала купа закоцюбленої глини, дерев'яні копили горопудилися під однією стіною з де-не-де присохлими лишаями, полиці сушильні теж були порожні, Платон не побачив жодної живої душі навіть у найтемніших закутках. І коли керамевт застромив два пальці в рот, свиснув і порожнім ерґастерієм ляснула луна, вождь повсталих робів розвернувся й щосили вдарив його навідліг широкою долонею. Старий покотився, задерши дерев'яну ногу, й коли Платон швидко вийшов, не тямлячи себе від люті, вслід йому ляснув ще різкіший посвист.
Платон зібрав усіх невільників, які колись працювали разом з ним на черепичні, й оголосив декрет царя.
— Ось він буде вам за керамевта, — сказав Платон, підійшовши до давнього товариша Ґеланіка. — Робіть черепицю, продавайте й діліть гроші. Се право дає вам царський декрет.
Але жоден роб не підійшов навіть оком глянути на рурку перґамену, нерухомо стояв і Ґеланік, обнявши за плечі худенького сина, теж Ґеланіка, не підвів очей. Усе відбулось так, як Платон і передбачив, але він таки вирішив спитати в Ґеланіка, коли всі потроху розійшлись:
— Чому, друже?
Ґеланік мовчки кивнув пальцем через плече, за мури, де стояла готова вдертися в город чужинська рать.
— Думаєш, Діофант одпустить на волю?
— Як не відпустить, то бодай не розіпне на хрестах, — сказав Ґеланік, судомно вчепившись у плечата сина, який пручався й щось буркотів. — А так на хрест і мене, й сина… Я вже знаю, що се таке, добре знаю…
— І тебе, й мене Савмак із хреста зняв, — спробував присоромити вчорашнього роба Платон і виразно повів кремезними плечима.
— Тоді зняв, а тепер… Тепер і сам повиснути може.
Платон переповів сю розмову цареві, та хоч як квапився піти, щоб знову не здибатися з Отом, але великий колісничий таки застав його. От був ще марніший і заклопотаніший і навіть уваги не звернув на Платона. Досі казали греки, ніби кумири відвернулись од них і не приймають жертв, а тепер те саме заходились торочити й скіфи.
— Як?!
— Плещуть, — відповів От, — ніби ти-с перекинчик, одкинувся-с дідніх кумирів, став єси гречином, і тому нам добра не видіти.
— Й що ще речуть? — хрипко спитав цар, дивлячись на Платона, який потяг ноги до дверей.
За вікнами хорому хтось пронизливо крикнув. Голос був схожий на чаїний зойк, й От слухав, аж доки згук завмер у довгих анфіладах царського хорому.
— Ще речуть, — мовив він по тому, — що слід нині прикликати свого князя, справжнього.
— Справжнього, — повторив услід йому Савмак, і тільки тепер згадав, що то слово євнухове. — Справжнього? Про мого брата Бориса так рекли?
— Про Бориса чи котрогось инчого брата… — Великий колісничий знову прислухався до голосів за дверима хорому. Так вила його сука Зіна, коли він кілька тижнів тому потопив її цуценят в ополонці за причалами. — Хтось голосе?
Не змовляючись, вони вибігли за двері. Два махерофори поступилися, теж наполохані тривожними голосами, а в стріч уже йшов Платон.
— Вероніка, — сказав він. — Басиліса…
Цар з Отом додали кроку, й коли вийшли надвір, люди, вільні й невільники, вже збігали клімаксом на Дев'яту терасу, й скрізь лунало одне-єдине: «Басиліса… басиліса…»
Цар спершу побачив юрмище, тоді й Вероніку. Прив'язавши потузку до ніг мармурового Левкона, свого далекого пращура, вона повісилася на підмурку Царського акрополя навпроти святилища Аполлона Лікаря. Ноги її звисали низько, одна в зеленій сандалії, друга — боса, та ніхто й не спробував зняти нещасну, всі стояли й дивилися то на ноги, то на ту другу сандалію, що лежала долі.
Савмак кинувся до повішеної царівни, та Платон ухопив його ззаду міцними, мов обценьки, руками:
— Не підходть, сарю. Глянь на її ноги…
Обличчя нещасної було повернене до підмурка, гіматій провис одним кінцем і затуляв майже все тіло, й лише ноги царівни видніли, і тепер усі дивились на них. Шкіра взялася брунатно-сизими плямами, й ніхто не наважувався підійти ближче.
— Лепра…
Цар удруге шарпнувся й видерсь із Платонових обіймів, та тепер його схопив От, а потім знову Платон, і він зів'яв і похилив голову. Коли його, майже нестямного, вели Дев'ятою терасою назад, люди мовчки поступались, а на першій сходинці Царського клімаксу стояв лоґоґраф і тримався за мармурові пазурі лівого ґрифона, що нависали над постаментом. Цар уп'явся в євнуха вічми, й той мужньо витримав сей погляд, не ховаючись у численні жовтаві зморшки.
— Се — ти?
— Ні, — відповів євнух. — Не я. Се — жрець Асклепія Мірмекійського. Його рука.
— Се рука Асклепіда, — сказала потім, уже в хоромі, й Елена й спочутливо торкнулася його скронь. Волосся на скронях узялось памороззю, й вона побачила се тільки тепер.
Вероніку ховали того ж вечора, й ховали просто на Царськім акрополі, за кущами ледь розбрунькованої бузини, ліворуч од порожнього постамента, який Перісад лаштував для себе, та так і не спромігся зійти на нього. Се була перша могила в Пантікапеї — досі ніхто не оскверняв трупом його священної землі. Та навколо города стояла чужа рать, уперта й непримиренна, й ніхто б не дозволив поховати мертву царівну в некрополі її пращурів.
— Злий провіст олімпійців!.. — заговорили в Пантікапеї, й усі приготувалися до найгіршого, бо досі нікого ще не ховали між мурами города й ніколи ще не вмирала царська донька такою жахливою смертю, й белькотання божевільного провидця з хорому Аполлона Лікаря підтверджували побоювання пантікапейців.
Зла вість не забарилася.
Вранці наступного дня мешканці підмурних дворищ познаходили чорнопері стріли з рурочками папірусу: «Фанаґорія, й Ґорґіппія, й Гермонасса з Корокондамою вже здались на ласку Діофанта. На що сподіваєтеся, пантікапейці? Чекаєте, поки самі виймемо вас із вашого гноїща? Горе вам тоді!..»
А зранку всі Діофантові катапульти почали закидати город брилами вапняку. Се тривало день, і на мурах не лишилося живого визубня. Та далі за се понтяни не пішли, й От звелів своїм сотням лагодити зруйноване, дочекавшись ночі. Всі працювали без факелів, бо супротистат обстрілював кожен факел роїщем стріл і закидав кулями з порощ. До ранку майже нічого не пощастило зробити, по сході ж сонця ворожі катапульти зарипіли знову, й жоден оборонець не міг утриматися на мурах. Так тривало цілий день, і навіть ота впертість, із якою Діофант закидав город камінням, доводила городян до нестями. Вони легше знесли б найшаленіший приступ, тільки не се.