Демос не злазив із мурів до полудня, голосно обговорюючи кожен помічений у скіфському стані рух, а стан понтійський, нашорошившись усіма списами, теж принишк, але ним уже ніхто не цікавився. Та ополудні з усіх катапульт на охоплений тріумфом город раптом полетіло каміння, справжня злива гострих і важких брил, на мурах знялась веремія, і всі, хто там був з ділом і без діла, ринулися вниз, давлячи одне одного й скидаючи на сей і на той бік мурів. А каміння летіло й летіло з хурчанням і гуркотом гірського зсуву, наздоганяючи живих і мертвих. І коли на мурах не лишилося й душі, катапульти почали кидати на город важкі стріли й сулиці, прості й з горючим ціром. На головному узвозі під аґорою спалахнуло два дерев'яних будинки, а згодом — і хором Діоніса з протилежного боку Пантікапея, та ніхто не гасив пожеж, кожне стерегло своєї хати й свого живота, город виповнився стогоном, і криком, і димом, і нудотними випарами теплої крови. Нестерпний тріумф змінивсь іншим настроєм і змінився так швидко, як і вранці, й людей охопила втома й загальний розпач, і жодна сила не могла вже підняти його дух.
Коли ввірвалося жахливе рипіння катапульт і важкі стріли та сулиці з вогняними хвостами теж застигли на тятивах, приступом пішла відразу кожна друга понтійська таґма, пантікапеяни майже не боронились. Першими побігли сходами з мурів грецькі сотні, набрані ще Дамоном, побігли, турляючи з розбитих катапультами заборол своїх же земляків — скіфів Ота. Скіфи спробували зупинити їх, мечі схрестилися з мечами, списи — зі списами, декотрі греки отямились і заходилися пліч-о-пліч зі скіфами відбивати перших приступників, які лізли вгору високими драбинами вздовж усього муру, та тут оружжя почали кидати колишні роби та відпущеники Платона, й доки тривала ся межисобна борня, понтійці теж ступили ногою на мури.
Кинувши греків та відпущеників, пантікапейські скіфи спробували звільнити мури самі, власним щитом і копієм, та на кожного скіфа вже було по троє й п'ятеро приступників, а з-за муру напирали нові й нові, сили танули швидко, мов крижини в окропі, й доки ще точилася січа на мурах, деякі понтійці проскочили вниз і відчинили зсередини браму Полунічного пілона. Вої Діофанта гунули в город, мов вода в розірвану греблю, й останні захисники марно вдивлялися в той бік, де вже заходило сонце й де незрушно стояли полки скіфського царя.
Першим ухопився в розчинену браму закутий у калантир Архелай. Увесь головний узвіз до Акрополя, п'ять стадій крутого схилу, він біг, не перевівши подиху. Брама Царського пілона теж стояла навстіж, і він понісся між вежами далі. Приспинивсь лише на Восьмій, евпатридській терасі, де був його дім і лишилася мати, кірія Галина, та се вагання тривало мить, Архелай дістався царського клімакса з ґрифонами, проминув їх і, хрипко дихаючи, став аж на порозі тронного екуса.
На старовинному троні Спартакідів сиділа Елена з діадемою на голові, невірогідно вродлива й ще невірогідніше спокійна, поряд же стояв Савмак без меча та бороні й зовсім байдуже дивився на чорнявого, розпашілого від бігу Архелая.
— Де бассиліса?! — крикнув, затнувшись од несподіванки, молодий нащадок Археанактидів.
— Вона перед тобою, — сказав Савмак. — Уклонись Елені, цариці Боспору.
Він одверто глузував, Архелаєві ж було не до того, й він кинувся назад. Але єдиний, кого побачив у спорожнілому царському хоромі, була стара Лія, колишня роба й годувальниця Савмакова.
— Басиліса Вероніка померла, — сказала вона йому. — Повісилась.
Архелай у нестямі турнув стару жінку й побіг анфіладами назад, витягаючи з піхов довгу фракійську рамфею. Знадвору вже линули збуджені голоси понтійських воїв, і коли Архелай наближався до головного входу, перші з них уже вдерлись у хором. Він силкувався не відстати, випередити їх, уже знаючи, для чого тримає напоготові рамфею, та понтян понабігало багато, й Архелай ледве встиг до тронного екуса першим.
Обоє лишались на своїх місцях: Елена сиділа, Савмак стояв обіч неї. Архелай нестямним поглядом утупився в жінку з царською діадемою на голові, й Савмак затулив Елену собою:
— Не руш її, вона врятувала тобі життя.
— Про себе клопочися, брудний робе! — вигукнув Архелай і замахнувсь обома руками впоперек Савмакової шиї, та хтось ударив його по руках, і рамфея брязнулась об мармурову взірчату підлогу. Молодий Археанактід зопалу обернувся, ладен учепитись пазурями в того, хто перешкодив йому звершити роками вимріяну помсту, — хоч хай би хто він був. Та ззаду стояв Мітрідат і зверхньо реготав йому в вічі. Архелай зів'яв і поступився цареві, й тільки тепер помітив, що права рука висить, перебита нижче від ліктя. Він схопив її лівицею й ледве втримав болісний зойк, а Мітрідат наказав своїм воям:
— Одведіть осих двох… до Діофанта.
Савмака з Еленою схопили й повели.
Розділ 33
Страта приречених мала відбутися дня нумені́я місяця скірофоріо́на — першого дня Нового року, відразу ж після врочистого обмивання мармурової Деметри в змілілих водах Сухої річки. Хрести вже зловіщо розчепірювались довгою низкою понад Феодосійським шляхом од Полунічного пілона до брами Тірітакського валу. Колись увесь сей відтинок шляху, завдовжки десять стадіїв, був утикав хрестами останній Перісад, хоча Савмак і не дав тоді виконати вироку й познімав розіп'ятих невільників. Але тепер хрести стояли вдвічі густіше, до того ж з обох боків дороги: одна низка — під царськими садками, друга — з боку царських огородів. Смертники мали повиснути обличчям один до одного, щоб страждання товаришів ще дужче посилювало муки кожного.
Мітрідат зумисне обрав для страти день Нового року, хоча в Пантікапей увійшов ще в середині минулого місяця.
— Так легше запам'ятають і відтепер будуть обачніші. В сей день я вперше явлюся своїм новим підданцям і хочу позначити його кров'ю.
Хрестів було рівно тисяча, й то теж мало стати своєрідним знаменням. Такої кількости живих ворогів не виявилося, та Мітрідат наказав Діофантові будь що виконати його волю, й понтійські гопліти хапали всіх, хто бодай необережним словом виказав або свою прихильність до Савмака та його прибічників, або незгоду з новими володарями — тепер чи раніше. Діофантові допомагали пантікапейські евпатриди, всі, крім Тімокреона, Гіпподама та Евтихія, котрі продалися були Савмакові, слугували йому й тепер теж мали бути розіп'яті на хрестах разом з усіма приреченими.
Евпатриди сиділи цілу ніч і навіть після сходу сонця, проте за два дні до Нового року списки були складені, занесені на десять перґаменових сувоїв, і в кожному перґамені було рівно по сто душ.
— Кругле число тішить і смертного, й олімпійця, — сказав на те Мітрідат.
Уранці мала священна учта вирушила з хорому Деметри на аґорі до містка над гирлом річки Сухої. За головним жерцем ішло двоє простих священиків, уквітчаних вінками з перших зел дванадесятеро хоромних невільників несли мармурову подобу хліборобської кумири Деметри, ще шестеро йшли слідом за ними, тримаючи на плечах ноші з її донькою Корою, тобто Персефоною, що була вособленням весни, хоромний хор співав драматичний пеан про те, як Деметра шукала доньку і на небі, й на землі, аж нарешті знайшла її в підземному царстві, й, оскільки Кора-Персефона тим часом уже стала жоною Плутона, то Деметра, натішившись донькою, мусила знову виряджати її назад, до аїду.
За процесією йшов демос. Іншими роками його назбирувалося кілька тисяч, але сьогодні було десятків усього п'ять або шість. Прості громадяни підтягували пеан, увінчавши голови на честь Деметри й Персефони, співали впівголосу, але ніхто їх сьогодні за се не гудив.